Народилась я у славній столиці братньої Білорусії. У Львові здебільшого доводилось спілкуватись російською. В Донецьку мене називали “бандерівкою”, а у Києві - “донєцкой”. Проживала і працювала я у всіх цих містах достатньо довго, щоб почерпнути часточку їхнього духу та субкультури. Хоч і відчуваю себе більше “западенкою”, але відверто собі зізнаюсь - у будь-якому місті України почувала б себе доволі комфортно. Так би мовити, я така собі космополітка містечкового масштабу.
Маю двійко дітей – хлопчиків. Тому мені наново доводиться вчитися їздити на ровері, освоювати ролики та ковзани, розбиратись в комп'ютерних іграх та стріляти в тирі. Сподіваюсь, до боксерської секції вони мене не затягнуть :)
Та на жаль, я все-таки більше журналістка, аніж мама :( Працювати намагалась у знакових виданнях. При виборі роботи керувалась такими критеріями: я тут маю навчитись чомусь новому й несподіваному та знайти хороших друзів, які увійдуть в моє життя назавжди. Так, в газеті “Експрес” (Львів) я навчилась писати щирою українською мовою. Під час роботи у спільному проекті ОБСЄ та КР Publication “Штаб-квартира виборів” (2002 рік) навчилась не вірити політикам. В газеті “Салон Дона і Баса” (Донецьк, 2002-2005 рр.) навчилась працювати чесно навіть під дахом “ідеологічного ворога” та не боятись вигляду крові. В газеті “Блік” (Київ, швейцарський концерн Ringier, 2005-2007 рр.) довідалась про принципи роботи правдивої європейської таблоїдною журналістики.
В “Українському тижні” сподіваюсь оправитись від Донецьку й таблоїдності та повернутись до нормального українського середовища.
