Українська історіографія досить вперто тримається антагоністичного образу взаємин козаків і татар. Проблема української та й власне європейських історіографій – це проблема окцидентального погляду на світ, який триває від часу боротьби за гроб Господній. Українських козаків показували степовими лицарями (порівняно із захопливо зображеними романтиками європейськими рицарями), Україна поставала європейським форпостом проти потойбічних іновірських навал, а історична місія предків була зрозумілою: боротьба зі східними татарськими нападниками за вихід до Чорного моря (така собі Реконкіста) й, з іншого боку, оплот православ’я від наступу католицької контрреформації.
Українська радянська історіографія пішла ще далі, пишучи про геноцид українського народу з боку Кримського ханства й Османської імперії. Що ж, роль жертви, яка повсякчас змагається із зовнішніми ворогами, найлегша й найпримітивніша. Образ ворога необхідний для згуртування спільноти, легітимізації власної значущості.
Слід розмежовувати Кримське ханство й Османську імперію. Зображення єдності цих різних держаних утворень – черговий стереотип. Кримське ханство не було однорідним державним утворенням й перебувало у васальній залежності від Османської імперії. Неодноразово кримські хани прагнули звільнитися від контролю Порти, використовуючи для цього й українських козаків як союзників.
Україна «між Сходом і Заходом» – це справді чудова й до кінця не використана метафора, хоча не менш перспективною може стати «між Північчю і Півднем» (Чорним і Балтійським морями). Варто ще нагадати, що метафора – це все ж таки перебільшення. Так, певною мірою Схід відіграв величезну роль. Але козаки були по обидва боки як східного (татарського), так і західного кордону. Грабунки й мирна взаємодія – характерні риси тих обох боків. «На тому Україна й почалася», як відписували козаки із слобідського міста Зміїв, доводячи московським чиновникам необхідність своїх грабіжницьких походів проти татар 1656 року.
Для українського інтелектуала «Схід» – як причина численних українських невдач, так і привід для замилування. Перемога емоцій над тверезим глуздом, схильність до вольниці й руйнувань, анархії й бездержавності – ось вони, оплакані від Пантелеймона Куліша до В’ячеслава Липинського українські азійські риси, яким, мовляв, слід протиставити європейську готику, чин, а не мрії; дисципліну, а не тяжіння до свободи. Але пошуки в собі «Сходу» чи «Заходу» малоперспективні – треба бути самими собою.
