«Ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захища ли... Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю: ми, хорунжі, поручники й сотники 1918 – 1919 років... Бачучи, хто були ті міністри й лідери, відчуваючи трупний запах «ідеологій», що просякав їх наскрізь, ми воліли вважати їх за нормальних «державних мужів» і виконувати їх отруєні рабством накази так, ніби час той був уповні «нормальний» і держава була вже осягненим фактом».
Так писав в еміграції, осмислюючи досвід визвольних змагань, Євген Маланюк – бойовий офіцер, інженер, поет, публіцист, один із найцікавіших українських мислителів ХХ ст. Його оцінка тих подій виглядає схожою на правду, хіба що до поручників і сотників слід додати бойових генералів і полковників, десятки яких чесно служили УНР. А ще – величезну кількість тих офіцерів, юнкерів та унтерів, котрі не хотіли йти в бій під українськими прапорами (і взагалі воювати за будь-які ідеали). Чимало цих людей були не проти вільної України, але хтось був і проти, а комусь було все одно, в якій державі жити, тільки б жити добре, – і всіх їх теж можна зарахувати до переможених.
Подивімося, скажімо, на перші два місяці 1918 року, коли наступали більшовики: кілька десятків тисяч присланих із Росії бойовиків (з яких приблизно тисяч десять були реально боєздатними) з'єдналися з кількома тисячами місцевих червоногвардійців і кількома тисячами збільшовизованих солдатів та матросів (плюс ще кілька десятків тисяч майже не організованих, але гарно озброєних прихильників ідей анархізму й більшовизму) – і все це становило сукупну збройну силу «червоних». Отже, загалом до 100 тис. багнетів і шабель – більшовиків, лівих есерів та анархістів. Мізерія, як на країну з населенням по-над 30 млн люду, з яких кілька мільйонів мали бойовий досвід і сучасну стрілецьку зброю.
Ба, в самому Києві налічувалося по-над 500 тис. населення, з яких більше 100 тис. становили сильні чоловіки, які вміли добре стріляти (навчила Перша світова війна) і мали вдосталь зброї (в арсеналах, а то й у себе вдома). Щоб там не розписувала потім радянська література, але з цієї кількості люду реально на боці більшовиків було дві-три тисячі. Центральна Рада номінально мала значно більші збройні сили. Але ані ці збройні сили у своїй більшості, ані офіцери та колишні солдати-відставники (чи дезертири) з числа учасників світової війни не хотіли воювати. Частково тому, що вважали росіян «братами», частково тому, що були розкладені демагогічною більшо вицькою пропагандою, част- ково тому, що були ображені ставлен- ням до себе Центральної Ради (і для цього були всі підстави: найбільше її лідери, включно із тодішнім військовим міністром Миколою Поршем, боялися «бонапартизму» і під час наступу більшовиків займалися... демобілізацією армії та флоту). Але найбільше і в Києві, і в Україні (передусім серед різних верств інтелігенції) налічувалося тих, кому вся політика була відверто пофіґ. І зовсім не тому, що ці люди не мали інтересу до неї, навпаки – впродовж 1917 року багато з них брали активну участь у бурхливих подіях, які знаменували народження демократії на теренах колишньої Російської імперії. Але станом на початок 1918-го розчарування від участі в політиці було ще тотальнішим, ніж недавнє сп'яніння свободою. І це розчарування мало серйозні підстави, передусім ті, про які писав Євген Маланюк. Тільки невеличка шопта найзатятішого люду (до речі, далеко не завжди зі щиро українськими прізвищами) залишалася, зціпивши зуби, за будь-яких обставин вірною визвольній справі... А тепер запитання до читачів: усе це вам нічого не нагадує?
Власне, сьогодні не потребує жодних зусиль знайти в Інтернеті вислови «мені все пофіґ» або «я тепер пофіґіст». Так пишуть не лише аноніми, прикриті химерним ніком, а й знані журналісти чи діячі культури. І для таких настроїв підстав, відверто кажучи, ще більше, ніж на початку 1918 року, чи не так?
...За два тижні у взятому ними Києві вояки Муравйова розстріляли понад 5 тис. офіцерів. Переважно пофіґістів. Ці 5 тис., взявшись за зброю, могли б зупинити і відкинути від Києва більшовиків – не з любові до лідерів Центральної Ради, а з потреби самозбереження. Але сталося інакше...
