Дура

 

 

 

 

 

 

«Заграніца нам паможет», – девіз-лейтмотив радянського життя ще з часів Ільї Ільфа і Євґєнія Пєтрова. Коли без надії сподіваєшся, найостанніша надія завжди набуває вигадливих форм. Іноземець апріорі був носієм надзвичайних можливостей, ліпшого життя і принципово інших грошей. Потрапити під приціл закордонних очей зі своїм скарбом – чи з державними таємницями, чи з авангардною підпільною інсталяцією на напівпровідниках – було щастям. Принаймні, для деяких романтизованих оптимістів. Одним словом, якщо на вас та ваші здобутки звернули увагу іноземні симпатики і пропонують товарно-грошові відносини, це супер. Шанс. Але у нас своя гордість, як торочила пропаганда. І не дивно, що таки посіяла капосне зерня. Тому ситуація – і продатися хочеться, і продешевити страшно – як на мене, чинна й досі. І ліки від цього одні: особистий досвід. 1989-го чи близько того трапилася і зі мною «іноземна» історія. Я тоді заходилася малювати ілюстрації до композицій улюблених західних рок-гуртів. Читаєш англійський текст пісеньки, слухаєш музику і продукуєш певні образи. Я робила веселий і цілком упізнаваний фігуратив, переважно маленькі фантазійні натюрморти (ковбойський капелюх із леннонівськими окуляриками, що ширяють серед хмарок у небі, або черевик, з якого стирчить букет із квіточок і бляшанок). Творів назбиралося багато, я їх оформила і радо показувала друзям. Один із них, такий самий шанувальник рок-н-ролу, запропонував зробити з моїх малюнків виставку в офісі своєї досить крутої архітектурної контори. Совок конав, і круті контори вже мали місце.

 

Класно. Виставку зробили, передавали, що народ тішиться, а потім мені сказали, що до контори приїхали італійські партнери і були у повному захваті. А потім щось таке почало коїтися в атмосфері, щось мені не сподобалось, і я почала питати, як там мої картинки. Приятель щось белькотів і нітився, а потім зізнався, що малюнки уподобав один із італійців і умовив шефа контори продати їх йому, по $50 за штучку. Робіт було близько двох десятків. Уявляєте собі такі гроші на той час? Більше того, шеф картинки віддав, гроші отримав і навіть пообіцяв передати мені зароблене, а італієць уже поїхав до свого апеннінського «чобота», правда, через Москву.

 

Що робить нормальна людина? Радіє, хоча і може причепитися із претензіями на тему «без мене мене женили», а потім біжить до валютної крамниці купувати омріяну шкіряну рокерську куртку. Що роблю я? Влаштовую істерику, кидаюся грошима і вимагаю повернути роботи на історичну батьківщину. Сила мого переконання, як виявилося, була безмежна – італійця перехопили на трапі літака в Москві, повернули гроші, відібрали куплене й відпустили отетерілого додому. Мовчки (а що тут скажеш?) повернули малюнки. Вони й досі в мене, гріють душу. І хоча сьогодні я б, очевидно, вчинила зовсім інакше, та й ціни на мої роботи зовсім інші, але я чомусь про ту давню історію не шкодую. Гордість, знаєте, не проп’єш.