Мені випало протягом двох тижнів побувати у двох наддержавах – у Вашингтоні у справах службових і в російській глибинці (Володимирська обл., с. Лучки) в гостях у рідні. В американську столицю – літаком, до Росії – власним авто. Вражень і пригод – хоч відбавляй.
1. Кордон. У велелюдних американських аеропортах – підкреслена гумовими посмішками міжнародна ввічливість і параноїдальні заходи безпеки, власне, іншого й не очікував. Як і відчути себе унтерменшем поруч із власниками американських паспортів, які пересуваються вільно, а нас, громадян from Ukraine, одному з аеропортових клерків захотілося вишикувати за алфавітом біля порожнього віконця. Щоправда, потім він вибачився за свій чи то жарт, чи то надмірну старанність.
Мат і тютюновий дим на російській митниці теж не справили враження гостинності. Та мені, «чоловікові з українськими номерами», все ж не довелося надто довго чекати на пропускному пункті. Менше пощастило польським далекобійникам, яким на звертання: «Пане інспекторе, что нам тєпєрь дєлать?» – червонопикий митник відповідав брутально, проте щиро: «Мне пох…» Жваві «воділи» слов’янської та кавказької зовнішностей не лінувалися запрошувати стражів російського кордону в кімнату для відпочинку, звідки обидві сторони переговорів виходили задоволеними. Дехто давав інспекторам пляшки з коньяком і вином прямо під час реєстрації, щоб не гаяти час.
2. Дороги. Три дні у Вашингтоні періщив дощ, але поїздки у метро й тривалі прогулянки під зливою так і не змусили мене купити крем для взуття: коли вертався у готель, то з подивом помічав, що навіть підошви черевиків залишилися чистими. На федеральній трасі в РФ я згодом перестав дивуватися глибині ям і моїй «крейсерській швидкості» 20 км/год. Однак зустріти парочку молодих лосів прямо посеред дороги – враження незабутнє. Звірі, вочевидь, теж не очікували зустріти «машину з українськими номерами» й полишали трасу неохоче та повільно. Прикметною є й географія цієї зустрічі – Калузька область, до Москви якихось 280 км.
3. Мілітаризм. Культ армії в американській столиці – пам’ятники, назви станцій метро – нагадує, що ти перебуваєш на іншому полюсі холодної війни, в таборі переможців. У Вашингтоні можна вивчити структуру військово-морських сил із допоміжними підрозділами включ но, побачити вічний вогонь і пам’ятник невідомому воякові. Коли дивишся патріотичні листівки, що продають на вході до Арлінгтонського цвинтаря, нарешті розумієш «єдине правильне пояснення» війни в Іраці: «Американці завжди боролися за свободу». Універсальна формула для В’єтнаму, Афганістану, Іраку та в принципі будь-яких локальних і глобальних конфліктів. Такий собі інтернаціональний обов’язок нести мир усьому світові. Росія, вшановуючи героїв далекої війни георгіївськими стрічками, також не забуває про ветеранів новітніх війн. Десь у тій-таки Калузькій області, невдовзі після зустрічі з місцевою фауною, побачив дороговказ, що запрошував відвідати музей Героя Росії – прізвище у темряві не розгледів. Командир якоїсь бригади внутрішніх військ. Логічно, що славу цей герой здобув не інакше, як під час «контртерористичної операції у Чечні».
4. Люди в Америці звикли до постійного притоку якихось візитерів, туристів, емігрантів – мій акцент нікого не дивував, як, власне, й моє походження. Про справи американець готовий говорити хоч із представниками диких племен, аби слухали уважно. Говорити «за життя» тут не надто прийнято. Трапився, щоправда, один меланхолійний чорношкірий продавець гамбургерів який, у відповідь на своє: «Звідки ти, мій друже?», почувши «From Ukraine», раптом зрадів і повідав, що дуже поважає мою країну, особливо її схід, де відбулася Сталінградська битва. Мені не хотілося розвінчувати ілюзію цього хлопця про Україну від Сяну до Волги, і я лише ствердно кивнув у відповідь. Чи не вперше я почув, щоб іноземець не ототожнив мою країну з Росією, а навпаки додав шмат її слави й території.
Сільські росіяни взагалі не говорили зі мною про політику. А два роки тому, коли я був у Лучках, ледь не малі діти співчували самому фактові, що я приїхав із України, бо в нас, мовляв, дуже тяжке життя. Тепер, схоже, ТБ-пропаганда вже приїлася й провінціалам, сприймають її стримано, як радянські люди в пізньому СРСР сприймали інфу про злиденне життя на Заході. Двоє знайомих хлопців із міста поцікавилися були, чи справдіу нас усі за НАТО, та не встиг я розтулити рота, як один із них відповів за мене: «Та це багаті хочуть, як будуть у них всі багаті, так і вступлять до НАТО». І з цим не погодитися було важко.
Із Америки та Росії я вертався під одним враженням: ми про них думаємо значно більше, ніж вони про нас. Можливо, саме тому живуть із переконанням, що своя країна найкраща.
