Дивна країна Росія, і все дивніша й дивніша. Згідно з нещодавнім опитуванням тамтешніх громадян, 58% вважають, що російським ЗМІ потрібна державна цензура, а категорично проти неї лише 8% росіян. При цьому більше половини опитаних гадки не мають, що відсутність цензури є конституційною нормою, і вважають це якимось подарунком влади засобам масової інформації. Потребу в цензурі громадяни пояснюють просто: хтось повинен вберегти їх від насильства, розпусти, падіння рівня культури на телебаченні та в пресі, й нехай цим «кимось» буде держава, бо у них самих немає часу й натхнення перемикати канали чи то перегортати сторінки. Унікальна ситуація – створили засоби масового інформування на будь-який смак, а тепер можна їх і прорідити. Адже, за великим рахунком, цензура – це зменшення вибору. Примусове. А вибирати росіян за останні роки відучили. Хіба що з Путіна й Путіна. Тому й цензури вони вимагають масово, щиро й натхненно, як віднедавна роблять будь-що.
І, з усього видно, що вимозі народу підуть назустріч. Це також у традиціях ще тієї держави. Хоча, можливо, більшості голосів у Думі за зміну російської Конституції й не знадобиться – і без того вже переважна більшість російських засобів масової інформації знають, що і як писати. Особливо про Україну. Головна теза червня – «холодна війна». На мою думку, дещо неточно – тоді вже «ракетна війна», бо після «газової», «винної», «сирної» воєн Росія щойно відмовилася від українських двигунів для крилатих ракет. Наступне твердження – українці вже неписьменні, й Росію це не може не хвилювати. Як на мене, можна висунути цілком логічну версію щодо абсолютного збігу в часі заяви російського МЗС (нагадаю, його хвилює зниження в Україні рівня писемності населення українською та російською мовами) та чуток про відставку посла Віктора Чєрномирдіна. Адже за такої безпрецедентної стурбованості російського зовнішньопо-літичного відомства тим, що в сусідній державі падає грамотність і процвітає суржик, якось уже просто незручно не замінити «златовуста» Віктора Стєпановіча кимось із кадрових філологів відповідного відомства. Сім років посол, який вирізнявся емоційним, образним, але далеко не завжди граматично й стилістично вивіреним мовленням, ще й страшний суржик вживав за нагоди, влаштовував російське керівництво, але за новітньої «мовної» політики… Втім, Віктор Стєпановіч і сам це вже зрозумів. Ще на святковому посту під російським гербом на червоній килимовій доріжці палацу «Україна» під час прийняття з нагоди Дня Росії він вітав свого американського колегу Вільяма Тейлора його рідною мовою. «Оу! Америка! Френд! Раша френд!» – сказав Чєрномирдін.
Але повернемося до Росії. Держави, де слово «демократія» стає синонімом безладдя; країни, яка вимагає цензури й, з усього, її незабаром отримає. Абеткова істина: заборонене неминуче стає підпільним і здобуває для частини людей додаткову привабливість. Читати між рядків не так уже й складно, а так само писати – досить легко. Принаймні, ті, для кого демократія і цензура не сумісні, зрозуміють.
Проблема насправді в іншому – певні російські ініціативи досить часто подобаються українському керівництву. Наприклад, президентські привітання на білбордах та телереклама успіхів правлячих політичних сил. І судових позовів проти ЗМІ все більше, і політики вже спілкуються з пресою переважно через прес-секретарів та офіційними заявами...Це суто російський досвід. Просто в них керівних партій уже менше. Хоча якщо ми перейматимемо в росіян і інші «новітні» ініціативи, як-от цензуру, то й у нас їх може суттєво поменшати...
