А може, все-таки «потовкти»?

 

 

 

 

Теми історичної пам’яті, порушені в попередньому числі Тижня, попри незаперечність деяких позицій авторів, унаочнюють й очевидне свідоме (чи несвідоме) патріотичне окозамилювання. Хоча, можливо, це вада не авторського бачення, а тієї парадоксальної ситуації, що склалася в суспільстві та у владі на «історичному фронті» й котрій важко дати раду...

 

Звісно, ніхто не має права змушувати нас забути Голодомор, УПА й Конотопську битву, але саме шанування цих подій та явищ аж ніяк не надає цілковитої індульгенції нинішній історичній політиці президента – не в самій спрямованості, а в сенсі її якості, практичного втілення та наслідків. Підкреслені наголошування Олеся Кульчинського на бухгалтерських навичках Симона Петлюри (які, мабуть, повинні асоціюватися у нас із фахом Віктора Ющенка – інакше вони безглузді й зайві) ведуть до думки про те, що «хоча й бухгалтер – аби був патріотом». Отже, не «товчімо» його, бо наша історія свідчить… Це примітивізація проблеми, адже річ не в бух- галтерії і не в патріотизмі.

 

Проблема в способі втілення цього патріотизму, який має не системний та справді історичний характер, а театралізовано-декоративний, часом просто профанаційний, на рівні «шоу для однієї людини». Чому чимало президентських ініціатив і проектів, попри очевидну суспільну корисність, викликають у цього самого суспільства ту в’їдливу іронію, за якої досі шанована професія пасічника (бухгалтери ще не постраждали) стала анекдотичною? А тому, що люди позитивно сприймають ініціативи тих людей, котрим довіряють, і тому ставлення до їхніх учинків є належним. Нам не подобався Кучма, й усі «здобутки» попереднього президента ми сприймали з роздратуванням. Віктор Ющенко сьогодні за рейтингами популярності оцінюється так само, тому його історико-патріотичні вправи здобувають аналогічну «популярність». Людина не може дати раду минулому, не будучи спроможною адекватно оцінити своє сьогодення. Наша історія знову стає жертвою зганьбленої сучасності.

 

Що ми отримаємо в історичну спадщину від каденції Ющенка: висмоктані з пальця масштабні декорації в Батурині, Чигирині, Суботові, на Хортиці? Перенесення річища Сейму в Батурині ближче до голлівудського палацу Розумовських, щоб президент зблизька побачив, як попливуть козацькі чайки? Порожній «Мистецький Арсенал», спорудження якого коштувало як фінансування всіх злиденних музеїв країни протягом року? Чи ці напівзруйновані музеї ще й обчистять для наповнення помпезної «арсенальської фантазії»? Гігантський синьо-жовтий прапор, який годинами тримала в задубілих руках «патріотична молодь» під час останніх Крутів, щоб президент, котрий «трохи запізнився», побачив його з вертольота? Можна лише жаліти президента, який від усього цього насправді отримує «додаткові проблеми». Як у всьому, за що береться.