От ви кажете – футбол, футбол. А я, наприклад, люблю хокей. Минулого року мені було 22 – рівно стільки, скільки Чемпіонат світу з хокею не проводився в Росії. Наші шляхи зійшлися на Льодовій арені підмосковних Митіщ. Влаштувалася на роботу я випадково – побачила оголошення на журфаці. Шукали дівчат модельної зовнішності зі знанням англійської для роботи в рекламі, ми з подругами-грузинками подали свої українсько-грузинські резюме. Пізніше з’ясувалося, що ми маємо працювати на генерального спонсора Чемпіонату світу з хокею, а значить: тусуватися з хокейними зірками, роздавати сувеніри, виїжджати на лід у фірмових автівках, вручати нагороди переможцям, тягати картонні коробки з прапорцями, дивитися всі матчі Чемпіонату й на десять довгих днів угвинтитися в систему організації світового спортивного свята.
Спонсори ознайомили нас із правилами роботи: сувеніри, прапорці й картонні каски брати на складі, везти у фойє, розкладати на стенди й роздавати глядачам у перервах. У наше розпорядження потрапляли також марковані ручки, значки, прапорці для машин і сувенірні машинки. Особливо багато було машинок, склад до стелі був заставлений величезними картонними коробками. Як свідчили самі спонсори, минулого року на Чемпіонаті в Ризі обійшлося без жертв, але дівчатам поставили спеціальну міліцейську охорону. Не знаючи, чого чекати від московських глядачів, сувенірів завезли вдвічі більше, казали спонсори з надією, що нас ця інформація заспокоїть.
Поступово машинки стали внутрішньою валютою Чемпіонату, й володіли нею ми. Якби ви тільки знали, на що готові люди заради маленької сувенірної машинки, у якій навіть не відкривалися дверцята! Здавалося, що вони готові на все. За машинки можна було випити кави з бутербродами, вони відчиняли двері на VIP-трибуни. За пару машинок на брата міліціонери нас посилено охороняли, а завідуючі складами видавали банани й мінералку, призначені для гравців. Причому пропонували вони все це самі. З керівником транспортного відділу ми домовилися про персональний транспорт (за чотири машинки, дві ручки й один значок). Нас відвозили від самих Митіщ до метро «Медведково» – для цього треба було всього лише спілкуватися між собою англійською, вдаючи іноземних журналісток.
Найстрашніше було в перерві після першого періоду, коли абсолютно всі фанати виходили у фойє. Стояти там і роздавати сувеніри було небезпечно для життя: вболівальники хотіли відхопити якомога більше, штовхалися, залазили за стенд і витягували машинки самі, підходили ззаду й смикали за рукав. Із часом довелося підключати охорону, яка брала нас у кільце, а ми спокійно й повільно діставали з-під поли машинки, видаючи не більше, як одну на руки. Йшли всі – й багато вбрані москвичі, й митіщинські бабці, котрі отримали запрошення від місцевої влади, чоловіки з пивними черевцями вимагали прапорів на машини, а «постійні клієнти» підходили всоте й знову брали машинку з наївними виразами облич.
Тільки одному з міліціонерів удавалося вишикувати вболівальників у чергу. Він щось казав своїм командним голосом – і люди, як зачаровані, шикувалися. Згодом ми помітили ще одну цікаву деталь – роздавати машинки в перерві було найважче, та все більше дівчат виявляли бажання це робити. Було приємно володіти цим машинковим ресурсом, вирішуючи, кому давати машинку, а кому – машинку й значок, кому дозволити вибрати колір, а кому не дозволити. Було приємно відчувати цю маленьку владу й було трохи страшно, що й ти, виявляється, можеш відчувати від цього приємність.
Після перерви ми заходили на трибуни, дивилися на кремезних гравців, які на швидкості втаранювалися в огорожу, на іскорки льоду, що розліталися з-під їхніх ковзанів, вболівали за канадців, які врешті- решт перемогли, й намагалися розгледіти на їхніх спинах українські прізвища. А ввечері ми, дівчата-вантажниці модельної зовнішності зі знанням англійської, сідали в порожній автобус і їхали до метро з повними пакетами бананів, перетворюючись на іноземних журналісток. Хоча насправді були ними з самого початку.
