Якось мені довелося попрацювати на виборах до Дніпропетровської міськради. Ми тоді були студентами якогось там, певно другого курсу, і ближче до виборів нам трапилася нагода заробити. Потрібно було розносити по квартирах листівки з інформацією про кандидата. Просто залишати їх у поштових скриньках не дозволяли. Ви ж ніколи не забираєте зі скриньок рекламу і агітаційки? Я також, принаймні ніколи їх не читаю. Тому нам необхідно було дзвонити у квартири і передавати їх особисто в руки, намагаючись поговорити з виборцями, пояснити їм окремі пункти програми, вислухати їхні нарікання на владу і пропозиції до нашого кандидата. У штабі нам щось казали про стресостійкість і про те, що нам це буде дуже корисно – навчимося спілкуватися з людьми, що нам пощастило, бо випав найпрестижніший центральний район, де живуть найбагатші і найшанованіші громадяни. Ми одягалися потепліше, обвішувалися пакетами з агітаційними матеріалами, розгортали відксерені карти центру міста і розходилися на дільниці.
Часом ми знали коди замків на дверях під’їздів, іноді доводилося чекати, доки хтось відчинить. Двері під’їздів деяких новобудов нам відкривали друзі кандидата, які заздалегідь виходили нам на зустріч. Ми піднімалися сходами і дивувалися, що деякі квартири займали кілька поверхів. Двері відкривали, і ми одним оком зазирали у ті величезні помешкання. Вони були такі великі, що погляд не сягав кінця, наче ми зазирали до п’ятого виміру. Ми заходили у інші двори і не могли оговтатися: поряд із доглянутими новобудовами стояли старі аварійні будинки з дерев’яними балконами і тріщинами у стінах. Ми навіть не завжди наважуватися до таких будинків заходити. В деяких щоправда ніхто й не жив. Варто було зробити крок ліворуч, і можна було потрапити у паралельний незаасфальтований світ приватних дерев’яних будиночків і пенсіонерок у фартухах, що страшенно нагадував мексиканські хрущоби із серіалу «Просто Марія». Про їхнє існування нізащо не здогадаєшся, дивлячись на місто з вікна трамваю або проходячи головними проспектами.
Важко повірити, але нас рідко хто проганяв. У цьому «паралельному світі» жили переважно милі люди, які легко відкривали нам і двері, і душу. Говорили, посміхалися, з цікавістю вислуховували наші тиради про кандидата, забирали наші агітаційні матеріали. Деякі з них у відповідь починали скаржитися на відсутність світлофора, заводили нас у ванні кімнати, щоб показати іржаві патьоки на стелі і просили переказати побачені жахи кандидатові. Ми скрупульозно записували усі скарги і наприкінці дня здавали їх у передвиборчий штаб. Іноді наш кандидат йшов у народ з нами. Ми приходили на заздалегідь визначений час, під’їжджав і кандидат. Ніколи не забуду, як він виходив із «Жигулів», які вів сам(!), хоча в довибочому житті користувався зовсім іншою автівкою. Він рішуче і сміливо проходив із нами до занедбаних дворів центру міста, пробирався аварійними сходами до найвіддаленіших квартир, тримався рукою за старі дерева, які могли будь-якої миті завалитися.
Але особливо запам’яталася сталінка на Карла Маркса, 55, найцентральніший із усіх будинків центру, на першому поверсі якого знаходяться брендові магазини одягу. У його дворі було так тихо, наче він знаходився не на центральному проспекті, а десь у лісі. Мешканка одного з під’їздів погукала нас до себе у квартиру. Вона почала свою історію вже в коридорі, ніби увесь цей час тільки на нас і чекала. Її виселяли із квартири внаслідок афери. Квартира у неї була велика і порожня: меблів майже не було, паркет, стіни пофарбовані в зелене, на них великі фотопортрети ще молодої господині. Поки ми озиралися, вона забігла на кухню і винесла залізну мисочку з апельсинами. Чистила апельсини, щоб пригостити нас соком, і розповідала щось про багатого батька, про театр, про шовкову білизну. Чистила апельсини наче картоплю – кружальця шкірки тремтіли в її руках…
Кандидат наш не пройшов, проте нам все одно заплатили. Тепер я не боюся починати розмову з людьми, стійка до стресу і вмію підбирати коди замків у під’їздах. І відтоді знаю, що Дніпропетровськ – це те місто, у якому перед вами ніколи не зачинять двері.
