Життєдайні пиріжки

Червневої ночі 1995 року на вузловій станції Ромодан на Полтавщині поміж підозрілими стомленими чи просто сонними пасажирами ходила й жебрала худюща мала студентка з рудим хвостом і в драних джинсах. Це була я.

 

Екзаменаційна сесія висмоктала всі сили й гроші. Вишкребаних залишків того, що давали батьки, й сміховинної стипендії мало вистачити на квиток на дизель «Київ – Полтава».

 

Пам’ять, яка довгі роки намагалася взагалі стерти цей епізод, не зберегла причини, чому я на нього не сіла. Здається, того дня дизель скасували. Я поїхала на чому Бог послав до Ромодана, сподіваючись пересісти на інший потяг там, але по приїзді з’ясувалося, що на другий квиток моїх купонів уже не вистачить. По дорозі до мене прибилася якась хіпушка з Харкова, яка опинилася в подібній до моєї ситуації, тільки ще й в одній майці серед хоч і літньої, та все ж ночі. Я позичила їй свій чорний гольф, і ми сіли на лавку, посеред чиїхось клумаків, думати думу. Думалося таке: наступний приміський поїзд, де не стоїть у дверях провідниця-цербер, ітиме годині о десятій ранку. Можна сісти на нього й забарикадуватися в туалеті до Полтави. Але що реально станеться? Чи не викинуть нас за шкірку в Миргороді? І що тоді? Чекати на дизель, у який контролери через переповненість просто не влазять?

 

Середина 1990-х для дизеля «Полтава – Київ» була, як мені видається, шляхом на Голгофу. До того було таке, що веселий зелений дизель довозив людей зі столиці України до її серця за вісім годин; люди читали книжки й газети, лупили варені яйця, їли по сезону редиску, знайомилися, навіть знаходили спільних родичів. Із Києва до Полтави везли гостинці: «Фанту», «Пепсі», київський житній хліб. Із Полтави до Києва везли торбу: сало, лящів, домашню ковбасу. В тамбурах курили мужики, у вагонах тітки в хустках вимагали «закрити окно, бо дмьоть». І раптом наш дизель прирекли на мучеництво. Одна за одною позникали дермантинові обшивки сидінь, потім – поролон під ними, а потім – і самі дерев’яні дошки, лишивши одні металеві рами. Кількість квитків чомусь перестала бути фіксованою, і щоб потрапити в дизель, я просила хлопців закинути мене через вікно ще до його зупинки. Через те ж вікно кремезні мужики закидали торби: в 1990-х усі заметушилися й кудись поїхали з мішками, відрами, клейончастими сумками, здавалося, всім треба було в інший кінець країни. Дизель сповільнився до дванадцяти годин. У ньому сиділи на торбах, стояли, висіли в тамбурі. Побільшало п’яних і голодних, з’явилися перші торгівці непотребом – збірками анекдотів, сумками, прищіпками, газетою «СПІД-інфо». Зажебрали сліпі, німі, каліки. Дизель плакав і хрипів від такого знущання своїх діточок, своїх пасажирів, але тягся далі, хоча почав пропускати дні. Дизель довіз би мене додому, якби тільки міг. Але його в той день скасували – і ось я в Ромодані посеред ночі. Від утоми й голоду хіпушка задрімала. А я пішла просити по бабах. Баби сиділи групками, оточені клунками, торбами, замотані в хустки, попри літо, і при моєму наближенні замовкали й стискали губи. Я казала: «От, ми студентки, не хватає зовсім тріньки на білет». Баби незмигно й мовчки дивилися перед собою, не вдалину, а близько, від чого очі в деяких скошувалися. Я йшла до наступних бабів, ті так само виставлялися на невидиму стіну, якою вони колективно відділяли мене й мою потребу від свого клункового баб’ячого світу. А мене заливали злість і відчай. Чому я тут, чому я жебраю в якихось бабів, які, мабуть, ненавиділи й кляли своїх свекрів, дітей і сусідів, від отрути розпухли і везуть її тепер ще не повністю проклятим родичам, які навіть не вважають мене гідною людського слова «ні»?

 

Але хоч тушкою, хоч опудалом, а їхати треба. Гідність мою вже попрано, то я взялася за хитрість. У черзі по квитки я знайшла підпилого, але з вигляду добродушного сільського дядька, який якраз ліз рукою в кишеню. Він вислухав мою проблему, витягнув руку зі стосиком грошей – мабуть, продав урожай полуниці, й дав удвічі більше, ніж я просила. Дядько сказав, що часи тяжкі, дітям, хоч і чужим, треба помагати. Я купила квиток на «проходящий» пасажирський поїзд собі до Полтави, сонній хіпушці до Харкова, і ще два жирні, життєдайні пиріжки. Зараз із Лондона до Полтави я дістаюся за трохи більше, ніж дев’ять годин, включно з літаком, таксі й швидким поїздом із м’якими сидіннями, чистими вбиральнями й бутербродами. Дизеля вже немає.