Це місце називається бар «Острівець». Розташований він просто серед центрального харківського ринку, в двоповерховому будинку. Над дверима золотавіє вивіска «Гральні автомати», а вже поруч – меншими літерами – бар «Острівець». Проте жодних гральних автоматів усередині немає, оскільки тут – репетиційна база, і весь другий поверх цього дивного приміщення захаращено барабанами, моніторами та мікрофонами. Коли я сюди прийшов уперше, мене здивувала велика кількість фотопортретів різних публічних осіб, що красувалися на стінах (у сенсі – портрети красувалися, а не особи). «Хто це?» – запитав я музикантів. «А, – сказали вони, – це ми на якійсь презентації грали». «О, – сказав я, – класно, а що ви граєте?» «Християнський рок, – відповіли вони, – християнський рок».
Як атеїст і людина, щиро переконана в реакційній сутності християнства, я про християнський рок не знаю нічого. Хоча писав про нього свого часу в «Депеш мод», але писати, ще не означає знати. Зрозуміло, мені цікаво було познайомитися з життям і творчістю християнських рокерів. Вони виявилися доволі симпатичними людьми – на репетиціях не п’ють, навчаються в консерваторії, грають у палацах спорту. Одне слово, рокерів нагадують якнайменше. Більше того – від рокерів позитивно відрізняються психічною врівноваженістю й рівнем гри. Можливо, що зловживають Соса-Соl’ою, але хто з нас без гріха.
За наших нестерильних умов саме словосполучення «християнський рок» звучить дикувато. Стосунки вітчизняних рокерів із релігією зазвичай складаються химерно й непослідовно. Все, як правило, зводиться або до арійськопоганських практик (себто смага, спирт, одеколони), або до побутового буддизму-кришнаїтизму (себто драп у всій своїй божественній сутності). А тут, раптом, християнський рок. Я зрозумів, що часи змінюються.
І змінюються разом із нами, до речі. Змінюється музика, яку ми слухаємо, змінюються особи, які цю музику замовляють. Рок давно перестав бути музикою протесту. Смішно протестувати в країні, де алкоголізм переміг на рівні національної ідеї, і всі твої дитячі ілюзії та утопічні уявлення про справжнє життя (секс, драгз і рок-н-рол, чорт його забирай) виявилися дитячими забавками порівняно із суворою реальністю. Студенти консерваторії кинули грати соціальний рок, можливо, з тієї простої причини, що в них немає жодних соціальних проблем. А ось проблеми теологічні залишилися. І вирішити їх можна лише за допомогою ритм-н-блюзу, на презентаціях й у палацах спорту.
Рок-н-рол давно позбувся своєї соціальної складової, власне, не лише він: сьогоднішнє мистецтво – дохла шкапа з пересувного луна-парку – якщо і придатна на щось, так хіба смітити посеред вулиці. Демони, які зазвичай заважають жити і не дають дихати, давно зникли з вулиць і публічних місць, з ними неможливо боротися за допомогою барикад і вуличних концертів, вони ховаються в приватних помешканнях і закритих клубах, тому вся боротьба давно перенеслася туди. Туди ж, за демонами, пішли й музиканти, так би мовити – назад у підвали. На поверхні залишилися гральні автомати. А гральні автомати, це як колишні коханки – скільки їм не плати, все одно залишишся винен.
