Нинішні процеси пивопиття схожі, як мені здається, на неповноцінний коїтус. Ну, коли люди не «любляться» й навіть не «займаються любов'ю», а злягаються безтолковим похапцем. Випадкові люди, без особливої пристрасті, озираючись, чи не йде, бува, хто з відром до під’їзного сміттєпроводу, щоб відсахнутися врізнобіч і забути один одного через кілька хвилин.
Чому так, спитаєте? Та все просто. Річ в абсолютній доступності пінного продукту. Років п’ять уже, мабуть, а то й більше, як в Україні немає жодного пивного дефіциту, сортів пива все прибуває, продають його повсюдно й воно стало досить пристойної якості. І в нинішню спеку взяти пляшечку якісного холодного й свіжого напою не становить ніякої проблеми.
Але – парадокс! – має цей процес і зворотний бік. Зникла таємниця, ось що.
Разом із усезагальною доступністю пиво втратило щось сакральне, здимів, щез, вивітрився якийсь містичний вимір, пари метафізики, а не лишень кислий запах неякісного вчорашнього пійла й матюччя над чергами до совдепівських павільйонів-«стєкляшок». Раніше пиття пива було направду процесом, а місця його споживання – чимось більшим, ніж банальними забігайлівками. І ті, хто туди йшли, були багато в чому окремою стратою, кастою. Перевірений нарід, випробуваний труднощами, що тепер здаються по-мезозойськи неправдоподібними – зачиненими гастрономами, хаотичними завозами, виснажливими чергами, приблатиканими завсідниками, які весь час лізуть без черги, відсутністю бокалів... Це був окремий світ. Із власними етикою, психологією, ритуалами й фольком.
Окрім всілякого дріб'язку – як без нього? – в пивниці йшлося про речі серйозні: від зарплати, заниженої цього місяця через козла-бригадира, до обговорення військових дій в Афганістані, від пропущеного гола до нових технологій у моторобудуванні, а між анекдотом про генсека й розповіддю про візит до коханки снувалися кодовані натяки про чергове, ризикове, але вигідне: «Єсть одна шняга... Ділюга, тобто...»
Власне, пиво – це ж не тільки пиво. Я, наприклад, навіть не можу по-справжньому пригадати його, тодішнього, смак. Бо пив не більше кількох бокалів чи, точніше, півлітрових баночок, якими прижимистий бармен замінив дефіцитні келихи. Потім мене відволікали. Завжди.
«Ну шо, пивка для ривка? – змовницьки казав Бацик. – У гастроном завезли «Славік»! (Для тих, хто не в курсі: убойне плодоягідне вино «Слов'янське», пляшка 0,5 – «Славік», 0,75 – уже «В'ячеслав»...) «Ето самоє, можна й по водочкє, – Подоля не менш змовницьки теребив двома пальцями планку джинсового батника. – Вже ж 11 скоро».
Пиво – це велике сподіване плесо, що, втамувавши першу спрагу жажденних, розпадалося на дрібніші ручаї за інтересами – хтось ішов по «Славіка», хтось приносив самогон («у Зінки»), хтось доливав у пиво горілку, пробавляючись вибуховим «йоршем», хтось – зокрема, ми з Єгором, – присівши за столи, на приступку під стіною, закурювали косяк і філософствували в колихких заростях терпкого диму.
За час мандрів від пивної по пляшку й назад встигалося узнати й осягнути безліч цікавих і важливих речей, як, наприклад, те, що пункт прийому склопосуду чомусь другий день не працює, видно, Ром прихворів, що довгонога дівчина з під'їзду навскіс від гриль-бару ходить із персонажем, схожим на законного чоловіка, лишень увечері, а вдень частенько сидить сама під під'їздом із книжкою на колінах і, отож, у світі зовсім не все втрачено, і що небо оце, рудувате від сонця, високе, з південними компактними хмарками – найкрасивіше у світі.
Зрештою, смак пива теж був незвичайний. Ну, а яким він міг бути, якщо, наприклад, ви з дівчиною, не тою, з під'їзду навскоси, а з іншою, але теж довгоногою, вбили кілька годин, пройшли в пошуках пива піврайону й таки знайшли його, омріяне, в Богом забутій «столовці» навпроти другої лікарні, й перед самим закриттям – о, щастя, – встигли наповнити два «трьохлітровичі»? Смак мав бути незвичайний. Але яким він саме був – не пригадую. Пам'ятаю її губи, очі, мінливі діаманти, оторочені здивованими віями, палахке чорне волосся. Ще раз губи.
Ну, пиво, власне, вже не дуже й потрібне.
