Прикро

На майдані якраз проходила акція єднання народу Грузії. Окрім грузинських прапорів, тут майоріли й стяги інших держав – Азербайджану, Туреччини та навіть Німеччини. Українських прапорів було мало. Коли я запитала своїх грузинських колег, чому ж у натовпі, з якого щонайменше кожен другий вважає Україну братньою державою, жовто-блакитної символіки менше, ніж німецького триколору, мої знайомі не знали, що на це відповісти. Сказали просто: «Вибач», і кинулися вишукувати українські стяги. Знайшли аж три великих прапори: один був на плечах студента київської богословської семінарії, другий – в руках генерального директора Банку Грузії, третій – у місцевих студентів. А ще був маленький жовто-блакитний прапорець у руках грузинки, брат якої вже багато років проживає в Україні. До речі, як потім виявилося, німецькі прапорці роздавали на Майдані люди, котрі називали себе співробітниками місії ЄС в Грузії. Вибачення щодо відсутності української символіки я вислуховувала ще два дні. Хоча сумніватися в любові грузинів до України не доводилося. Як тільки-но люди довідувалися, що я приїхала з Києва – намагалися закидати мене подарунками чи принаймні чимось пригостити. Бо, як воно вже повелося, зв’язки між нашими державами не обмежуються кумівством президентів. Так, продавець магазинчика церковного начиння в Кутаїсі навчався в Одесі, в продавщиці супермаркету біля тбіліської станції метро «Авлабарі» чоловік із Горлівки, а у менеджера готелю, де я зупинялася, дружина з Миколаєва.

 

Та через два дні вже мені було соромно перед грузинами. Вони, як би це не здавалося нам дивним, дуже ретельно відстежують політичні процеси в Україні – майже всі кабельні мережі транслюють тут телеканал «Інтер+». І звісно, вони одразу ж довідалися, що формальною причиною розвалу демократичної парламентської коаліції стало питання Грузії. Для них заява фракції БЮТ була, як грім серед ясного неба, адже ще буквально три роки тому Юлія Володимирівна не могла натішитися їхньою країною. Разом із президентом Міхаїлом Саакашвілі вона облетіла на вертольоті заледве не всю Грузію, із задоволенням смакувала вина в Кахетії, насолоджувалася музикою в Тбіліській філармонії та називала Грузію «надзвичайно романтичною та дружньою державою». Це був перший закордонний візит Леді Ю в ранзі прем’єр-міністра. Посівши цю посаду вдруге, Тимошенко теж відвідала Тбілісі – вже цьогоріч. І теж, начебто, виглядала досить-таки задоволеною. Проте в гостях – це одне, а вдома – зовсім інше. Вдома потрібно шукати будь-який привід, щоб переграти політичних противників. І пані Тимошенко його знайшла – байдуже, наскільки цей привід доречний. Саме вона, а не Янукович чи Ющенко, формально доповнила список класичних уже для українського політикуму питань розбрату. До НАТО та статусу російської мови з її легкої руки додалося питання позиції щодо Грузії. Мені особисто від такої поведінки нашого прем’єра стає сумно. Й справа не в тому, наскільки Тимошенко була лицемірна в своїй заяві, та й не в тому, що колишні друзі по «помаранчевому» Майдану тепер танцюють навколо його руїн, намагаючись якомога болючіше штурхнути один одного, й навіть не в тому, що, коли вірити соціологічним дослідженням, думки щодо Грузії в населення нашої країн теж поділилися майже порівну. Справа в іншому – чому всі політичні кризи в Україні виникають на тлі далеких від реальних потреб держави питань. До цього часу не вирішені такі нагальні проблеми, як реформування ДАІ та й усіх правоохоронних органів, податкової системи чи створення повноцінного ринку землі. Хоча про необхідність їх вирішення говорять уже давно й ті ж таки політики. Та приємніше й менш ризиковано сваритися з приводу такого далекого та примарного вступу до НАТО чи щодо Грузії, яка знаходиться теж не одразу за стінами Ради. Й дуже важко, помахуючи сумочкою від Луї Вюїттона, втілювати якісь конкретні реформи, що вплинуть на життя конкретних людей. Адже Леді Ю вже обпеклася на конкретиці, пообіцявши, що весняного призову не буде, а він таки відбувся. Матері молодих солдатів їй обман начебто пробачили й не прийшли під Кабмін вимагати відставки брехухи. Може й грузини пробачать їй дволикість, проте навряд чи ще колись пригостять кахетинським вином.