О 00:22 з незнайомого номера мені надійшло смс: «Толк из тебя выйдет, а бестолочь останется :)».
Я досі не знаю, хто це був. На мою відповідь із знаків запитання о 00:25 надійшло повідомлення: «Извините, я ошиблась, это предназначено не Вам. Простите». О 00:29 з цього самого номера надійшло ще одне смс: «Ой, еще раз извините. Но может хоть Вы сможете объяснить мне, почему мужчины так категоричны и жестоки в высказываниях!»?
Я пояснила. І подумала – світ комунікацій справді змінився.
Я належу, либонь, до наймолодшого покоління, яке ще обмінювалося романтичними посланнями на останній сторінці конспекту, пересуваючи його партою, і до першого покоління, яке адаптувало їх у sms-формат. Я пам’ятаю, що таке пейджер і анекдоти про мобільні телефони – тих часів, коли мобільний був атрибутом розкоші.
І навіть не думайте, що я почну нити, ніби комунікаційна революція не зробила нас щасливішими. Вона зробила нас ближчими настільки, наскільки ми взагалі здатні на близькість, і це чудово. Помилившись цифрою, ми можемо поспілкуватися з людиною, з якою за інших обставин ніколи не поговорили б. Тим більше о пів на першу ночі.
От що дійсно мене дивує – невгамовний людський голод на життя інших людей. Дивіться: у США, які на першому місці у світі за кількістю користувачів інтернет-щоденників, де мільйони людей викладають подробиці свого життя на сайти соціальних мереж, надзвичайну популярність здобув віднайдений у старих речах щоденник 75-річної давнини.
У ранні 1930-ті мешкала собі на Манхеттені дівчинка з порядної єврейської родини – ходила в школу, займалася грою на фортепіано й тенісом, читала Бодлера й Джейн Остін, їздила верхи і захоплювалася модерним мистецтвом. На 14-річчя вона отримала подарунок – щоденник у червоній шкіряній обкладинці, куди протягом п’яти років записувала перебіг свого життя, враження від музеїв, подорожей та перших захоплень. А 2003 року журналістка The New York Times Ліллі Копел у підвалі передвоєнного будинку знайшла щоденник у дорожній скрині, з якими раніше плавали у заокеанські подорожі. Знайшла і власницю щоденника – 90-річну Флоренс Вольфсон, і написала книжку про їхню зустріч. Можна дискутувати, що насправді краще продає книжку Копел – ностальгія за довоєнним Нью-Йорком чи сам жанр щоденника, чистий від таких об’єктивних нашарувань інтернет-щоденників, як свідома публічність і похідний від неї ексгібіціонізм. Але ось минулого року в ЖЖ (Живий Журнал – найпопулярніший в Україні сервіс для мережевих щоденників – Ред.) з’явився «справжній щоденник справжнього Тараса Шевченка зі зсувом рівно в 150 років».
Власник ЖЖ «Тарас Шевченко» протягом року ретельно вносив щоденникові записи нашого класика відповідно до дати. Наприклад, запис, який письменник зробив 20 травня 1858 року, з’явився у моїй френд-стрічці 20 травня 2008 року. До речі, Шевченко – «тисячник», тобто його зафрендили (зробили друзями у мережі – Ред.) більше тисячі ЖЖ-юзерів. І це при тому, що справжній Тарасів щоденник дуже часто відкриває аж ніяк не хрестоматійні сторони життя Кобзаря. Затребувані в часи інтернет-революції Флоренс Вольфсон і Тарас Шевченко пропонують те, чого бракує більшості блог герів – автентичну, а не удавану інтимність. Для Флоренс і Тараса щоденник був нагодою скинути соціальну маску, для нас – отримати ще одну. Ми живемо, на добре чи на зле, в іншому масштабі приватності – sms може потрапити до абонента з іншим номером, електронне повідомлення – за неправильною адресою, запис у щоденнику протягом доби отримує суспільну оцінку. Те ж, чого ми насправді прагнемо, винаходячи все досконаліші засоби зв’язку і віртуального спілкування, – так це подолати забуття і смерть. Мені не хочеться плодити банальності, повторюючи, що у цьому ми мало відрізняємося від нашого предка, який шкрябав фігурки на стінах печери і намагався викликати духи мертвих, вдаючись до магії.
І хоча тепер на безсмертя може претендувати кожна писемна людина, яка володіє комп’ютером і виходом в Інтернет, ця, здавалося б, безмежна влада над увіковічненням прожитого нам таки не належить – нам потрібні інші люди, які читають і розмножують наші спогади, оцифровують записи чи пристрасно шукають авторку вицвілих рядків, написаних школярським почерком. Як і раніше, інші виносять судження про цінність прожитих нами днів.
Хоча б тому ми, люди, потрібні одні одному.
