Я неодноразово і від різних людей чув, що «батьківщина», мовляв, поняття застаріле. Людина ХХІ стотоліття належить не одній країні, а світові, як світ, який належить їй. Громадяни Європейського Союзу як прообразу універсального глобалізованого світу вже не прив’язані до однієї території. Хочеш – живи у Португалії, хочеш – у Франції, хочеш – у Греції. Це не мода, це тенденція – тренд, як тепер кажуть.
Можливо, десь воно так і є. Готовий на хвилину припустити, що для якихось англійців Батьківщини вже не існує. Справді, переїхала людина туди, де житло та харчі дешевші. Працювати вона, можливо, і в Інтернеті, її діти відвідують якусь школу для іноземців з універсальною англійською мовою навчання, а на вік-енд чи на канікули вона зустрічається з родичами. Але це стосується не такої вже значної кількості професій: програмістів, дизайнерів, фінансових брокерів. Хай там як, а світ тримається не на брокерах. Більшість людей займаються чимось значно прозаїчнішим: працюють касирами в супермаркеті, водіями таксі, зварювальниками. І їх приваблюють країни, у яких є робочі місця з гідною платнею. Інакше кажучи, їхні міграційні маршрути не надто змінилися у зв’язку із глобалізацією й принципово мало відрізняються від шляху, яким вирушали на чужину злиденні українці наприкінці чи то XIX, чи то XX ст. Тенденція не така вже універсальна.
Варто зауважити, що ніяким громадянином світу новітній мігрант не стає. Це поки що забавки окремих представників «золотого мільярду». Залежно від рівня амбіцій, освіти, широти світогляду, він або залишається типовим безпорадним мешканцем етнічного гетто, або щосили намагається інтегруватися в життя нової для нього країни. Насправді, спілкування з численними колишніми «нашими» в тій само Америці виявляє дивну закономірність: вони дуже швидко починають розмовляти рідною мовою з англійським акцентом (не удаваним, не показовим «на публіку», а цілком природним), голосувати за республіканців, їздити американською машиною – в жодному разі не японською, влаштовувати на галявині перед будинком барбекю для сусідів, ходити в неділю, чого геть не робили вдома, до церкви, носити на лацкані значок із американським прапором – і взагалі, бути більше американцями, ніж власне американці.
Людині як створінню соціальному притаманна належність до якоїсь спільноти – культурної, мовної, релігійної, спортивної, аж до кулінарної. На чужині вона може або створити сурогат історичної Батьківщини, як кубинці в Майямі або «радянські» євреї на Брайтон-біч, або з ентузіазмом влитися в нову – аби не залишитися у вакуумі. І якщо її не вигнали з дому голод, репресії або війна, вона схильна зберігати зв’язок із рідною землею, аби почуватися комфортно.
Але є речі, необхідні сучасній людині не менше за комфорт. Саме вони радше характеризують модерну свідомість, а не декларований космополітизм, хоча насправді, йому стільки ж років, скільки цивілізації – це відчуття відповідальності. Ідеться про відповідальність за свою країну. Можливість усвідомлювати, що від тебе щось залежить, що твоя думка щось важить, що ти маєш право щось вимагати та змінювати саме вдома – навіть теоретично, навіть ілюзорно – є підвалиною європейської ментальності з часів Стародавньої Греції. Зокрема, славнозвісному афінському архонтові Солону, реформи якого всі вивчали в 5-му класі середньої школи, серед інших належить закон про покарання громадян, які в часи міжусобних сутичок не бралися за зброю, а залишалися вдома. Покаранням, до речі, було вигнання – найстрашніше, що могли вигадати греки.
А якщо емігрант повертається, а це вже тенденція, яку останнім часом в Україні нібито зафіксували соціологи, то він повертається не лише із запасом зароблених грошей, а ще й із зарядом енергії. Він налаштований налагоджувати своє життя тут, а, може, ще й намагатися змінити свою країну. Саме про це йдеться в «Темі» цього «ТИЖНЯ».
І на завершення ще одна екзотична думка, яку я почув позаторік у Туреччині від нашого гіда. Він стверджував, що своїм «економічним дивом» (а воно-таки вражає, їхнє диво) турки завдячують тим ґастарбайтерам, які свого часу з’їздили до Німеччини й повернулися додому. Вони привезли з собою не лише гроші, які потім інвестували в місцеву економіку, а й повагу до ладу, порядку, Ordnung’у, щеплення якого вони отримали на чужині.
...Я бачив кількох таких українців, що вже повернулися, розмовляв з ними. Я дуже на них розраховую.
