Я не знаю, що таке сучасне мистецтво.Але я хочу його зрозуміти. Тому я приню-хуюсь до сьогодення. Воно пахне газом інафтою. Я пишу про це книгу віршів«Укладка нафтопроводу по дну моря»:
Ще складання поезій схоже на
укладку газопроводу по дну моря.
Спускаєшся на глибину,
працюєш майже всліпу
під тиском сотень атмосфер,
позиціонуєш слова,
зварюєш речення,
а шви між ними перевіряєш ультразвуком.
І коли по трубі піде газ,
хтось у далекому домі
кресне запальничкою, запалить кон-
форку,
зварить кави –
і давай складати вірші.
Я не тільки принюхуюсь до сучасності, але й вглядаюся в неї. Кожен день на телеекрані я бачу людей, яких колись знав особисто. Вони допитували мене в своїх службових кабінетах. Я впізнаю їх за нахилом голови, за цілеспрямованістю, життєствердною ходою. В мене є вірші й про них:
Вони подзвонили в шість ранку.
– Телеграма!
В напівсні,
аби пізніше повернутися в сон,
ти бурмочеш «хвилиночку»,
натягаєш, що під руку втрапить,
намацуєш у кишені дріб’язок
і відчиняєш двері.
Вони ввалюються.
Найбільш образливо, що ти їм повірив («Телеграма!»)
і все ще стискаєш у спітнілій долоні
умить спітнілий дріб’язок
і від образи ледь не плачеш.
Це поезія-спогад, а спогад – це про минуле. Та не тільки. Спогад може бути гостросучасним, дошкульним, ріжучим.
Я знаю, що таке античність, готика, ренесанс, класичний роман, модернізм ХХ століття. Та я не знаю, що таке сучасне мистецтво. Самозакохані культурологи кажутьйому: «Завмри!» Їм здається, що воно завмирає. Вони підходять до нього, мацаютьпульс, пхають під пахву термометр, наказують показати язик. Потім ставлять діагноз.Культурологи тішаться надією. Сучасне мистецтво не грається в «Завмри!» Тому щовоно – в русі, в процесі. Й разом із ним – я. Так, разом із тими, хто повзе, шкандибає, дереться вгору.
