Для кожної культурної людини відвідування паризької опери – це подія. Гранд Опера давно оповита надгустим фльором чогось вищого, що солодкий острах оповиває серце, як уявиш себе під її склепінням. І ось я в Парижі. Вперше. І мене запрошують до славетної зали. Настрій піднесений, ще б пак! Навколо, наче за Чєховим, усе красиве – на стінах позолота, над головою Шагал. Як глибоко культурна особа, яка звикла шукати відхідних шляхів з храму мистецтв, зауважую в буфеті «Дом Периньон». Істинно інтелігентний осередок. Місця, правда, височенько, під самим Шагалом, але біля різьбленої капітелі. Краса неземна.
Нарешті цікавлюся, а що, власне, слухатимемо? «Штрауса, – відповідають, – «Аріадну на Наксосі». Дивно, ніколи не чула про таку оперету і навіть не уявляла, що цей легковажний жанр відповідає репертуарній політиці. Щиглик по носі «глибоко культурній людині» не забарився. Виявилося: «наш» Штраус – це Ріхард, а не Йоганн. Він опереток не писав, а був серйозним композитором-новатором.
Принишкла, очікую дійства. Потім почався суцільний атональний жах з німецьким речитативом і абсолютно незрозумілим сюжетом. Всі фібри душі «інтелектуала» тріщали під натиском композиторських експериментів 70-річної давнини. Зал ревів, а я оскаженіло билася головою об капітель. Такої підлості від прекрасного я не очікувала – надлишок культурного багажу вбивався в мене без попередження, грубим насильницьким чином. В антракті я намагалася дати драла, та мене перехопили, довго відпоювали в буфеті шампанським і намагалися переконати, що подібне культурне дезертирство – це не комільфо. Останні дві дії я проспала, у знемозі притулившись до капітелі. З театру вийшла зовсім іншою людиною, душевно збагаченою, ушляхетненою, долученою до класики академічного авангарду. І тепер можу за нагоди гордовито кинути: «Ріхард Штраус? А ви хіба не чули?»
Насправді, це лише виглядає, як анекдот. Мені було відверто соромно: моє знання класичної музики обмежується «попсовим» Штраусом і ще кількома разтиражованими іменами. Іноді можна почути, що навкруги надто багато «класики», суцільний запилюжений мотлох. На жаль, у нас вона існує для маленької купки фахівців та втаємничених слухачів. І якби хтось пояснював у належний час, що Штраусів багато і вони різні, то усілякі «Комеді Клаби» й російська попса були б явищами не масовими, а маргінальними, як і належить їм бути. Я знаю, принаймні, один спосіб окультурення широких мас – всіх у Гранд Опера, прив’язати до крісел і Ріхардом Штраусом їх. А хто буде пручатися – тих головою об капітель.
