Свобода як система особистої відповідальності впала на homo soveticus без будь-якої підготовки
«Про що, про що? Про кого? Оце зараз?» – як питав Майстра ошелешений Воланд. Тут у нас депозити, Тернопіль, Євробачення…
Так, саме зараз про це треба говорити. Не говорити – волати! Депозити згорять, Тернопіль затулиться якимось черговим Мукачевим, Євробачення забудуть наступного дня. А тимчасом ще одна генерація наших діточок почне шукати своє місце в житті, спираючись на свої пріоритети, цінності й уявлення про особистий успіх.
Питання, які ж це будуть пріоритети, які уявлення? На жаль, переконливих опитувань стосовно ціннісних орієнтирів молоді я останнім часом не зустрічав. Натомість власні «польові дослідження» доводять, що цілісну картину світу прийдешнього покоління ми, себто всі, кому за 30, не уявляємо. Ну, зокрема, що для них Україна? Перш ніж вимагати від них відповіді, треба як мінімум самим це з’ясувати.
Наразі вони бачать те, що ми їм демонструємо. Готові сценарії чи заготовки, з яких вони монтують свої стратегії. Домашнє виховання, освіта, перший соціальний досвід, культурно-ідеологічне тло – все те, що пропонується нашому Generation Next, перебуває у стані занехаяння, і жоден Вакарчук зі своїм відомством цього не компенсує.
Підлітки орієнтовані на життєвий успіх. Ніхто в 17 років не мріє стати бухгалтером. А ким? Ну, припустімо, менеджером. Те саме, але звучить привабливіше. Або юристом. То хіба не зрозуміло, що молода людина сприймає ситуацію без зайвих напівтонів, інакше кажучи, адекватно: закон у країні не працює (це знає навіть немовля), а ті, хто його безпосередньо обслуговує, ніби не бідують. Наочна демонстрація принципів. І ці люди забороняють мені колупатися в носі? І як після цього пояснити юному юристові, що хабар – це не лише небезпечно, а й соромно? Повторюю, достатньо кількох років, щоб усі наші розмови про боротьбу з корупцією остаточно перетворилися на наукову фантастику. Бо нове покоління іншої реальності не знатиме. Спадкові хвороби лікуються найважче, це й без доктора Хауса відомо.
На початку шалених дев’яностих цілком сумлінні соціологи зафіксували найпрестижнішу для дівчат професію: валютна повія. Гаразд, тоді це були природні ознаки перехідного періоду. Запитайте, ким сьогодні мріють стати юні леді? Або топ-моделлю, або поп-зіркою, що в їхньому розумінні майже те саме (а хіба насправді ні?). А тепер поцікавтеся, чи усвідомлює янголятко, які попутні, сказати б, моральні компроміси така кар’єра передбачає. Запевняю вас, усе усвідомлює. І так чи інакше до них готове. Невже? Авжеж!
Це тільки здається, що жити в аморальному суспільстві важко, але можливо. Дзуськи. Мораль – не у високому релігійному, а побутовому, вжитковому сенсі – є передумовою будь-яких чи то економічних, чи то соціальних взаємодій. Це той самий соціальний капітал, який врешті-решт визначає успішність нації. Без нього будь-яка країна перетворюється на Сомалі, де єдиний вид господарської діяльності – грабувати транзитні пароплави. Хай там як, а десять заповідей доведеться вчити.
Свобода як система особистої відповідальності впала на homo soveticus без будь-якої підготовки. Що вона пропонує, було більш-менш зрозуміло, але те, чого вона вимагає, виявилося неприємним сюрпризом. Комуністична мораль у вигляді парткому, програми «Врємя» та продукції студії імені Довженка частково замінювала, як зовнішній скелет, власний кістяк принципів, переконань та імперативів. Ті, хто народився після «совка», старих обмежень не пам’ятають, а нових не отримали.
Але крім моралі є ще чинник знань. І тут аномальне соціальне розшарування обертається додатковою проблемою. Цитата з життя (слово честі, не вигадав): «Та чого мене може навчити наша «англійка»? Вона ж дебілка, навіть жодного разу в Лондоні не була!». Звісно, не була й не має шансів. Тобто дитина, яка приїздить до школи на татовому джипі, за визначенням не може сприймати як авторитет свого вчителя, який дістається до роботи маршруткою з двома пересадками. Натомість вона знає, що будь-які проблеми з табелем спокійно вирішуються за допомогою «добровільних внесків». Тому звикайте, що для сучасного школяра вимогливий учитель – передусім дебіл!
Висновок? Жодного. Хочу лише нагадати, що основний продукт держави не метал і не міндобрива, не танки й не автівки, навіть не хліб і не пісні. Основний продукт держави – це її громадянин. А ви кажете: банківська криза…
