Навряд чи варто ідеалізувати вітчизняного підприємця, проте...
«Найгірші часи для підприємництва від 2004 року», – так визначив мій товариш економічний клімат у країні. Я вже трохи його знаю. Під словом «підприємництво» він має на увазі саме дрібні фірми. Великий капітал, на його думку, – це суцільний «УРСР», тільки раніше ЦК призначав директора заводу чи міністра, а тепер, навпаки, олігархи призначають президентів. Можна посперечатись, але про утиски малого бізнесу чуєш ледь не щодня: кількість незапланованих перевірок сягнула давно забутої межі, почастішали спроби підвищити податки або винайти нові, тільки це все – невидимі сльози.
Кожен журналіст має специфічну референтну групу – особистих знайомих, представників «реального життя». В мене так само є друзі, на яких я перевіряю інформацію або просто власні сумніви й рефлексії off the record, без диктофона. Це не політики, не олігархи й не представники шоу-бізнесу, звичайні дорослі хлопці, які «відбулися» кожен у своїй галузі. Один із них зробив типову кар’єру: мав невеличку комп’ютерну фірму, а нині IT-директор не останнього банку.
Ходить на роботу в краватці – вперше в житті. Криза на ньому не позначилася. Дуже задоволений, аж сяє. Каже: роботи менше, грошей більше, а, головне, жодного головного болю. Тільки страшенно нудно. Але все одно часи, коли він тримав свій бізнес, згадує, немов страшний сон. Відносно щасливий проміжок часу – одразу після Майдану: тоді з’явилося відчуття, що надалі всі діятимуть за правилами. Підприємці добровільно виводили операції з тіні, сплачували податки. Невдовзі все почалося знову: перевірки, здирництво. Він стверджує, що світ малого бізнесу – це світ кривих дзеркал: мусиш платити всім і за все задовго до того, як щось заробиш. Можеш спробувати не платити, але… недовго. Так влаштована система.
Навряд чи варто ідеалізувати вітчизняного підприємця. Він часто-густо обмежений, крутій, далекий від сучасних технологій менеджменту. Святим взагалі місце в монастирі. Або в школі, в лікарні. Але замінити його нема ким. У розвинених країнах 60% ВВП виробляє малий і середній бізнес. Саме він – осередок інноваційних технологій, барометр, запорука гнучкості економіки, основа середнього класу, а отже, стабільності суспільства etc. Будь-якого середнього американця чи європейця приваблює життєва перспектива відкрити власну справу. Бути собі господарем. Ні від кого не залежати. Нецікаво?
Ми чуємо промови очільників якогось комітету з регуляторної політики, якоїсь ради підприємництва, навіть самого прем’єр-міністра про сприяння малому бізнесу та мораторій на підвищення податкового тиску під час кризи… Звучить переконливо для того, хто сам не їсть цей гіркий хліб. Той, хто їсть, не вірить уже нікому. І за першої-ліпшої нагоди підшукає собі тепліше місце або у великій – чужій – фірмі, або в держапараті. Це якщо є вибір. Звісно, таксистів, будівельників чи торговців на ринку це не стосується. Вони просто заховаються в тіні.
Лише не кажіть, що наш народ неініціативнй, пасивний, зіпсований соціалізмом. Тупа брехня. Згадаймо, як наприкінці вісімдесятих вирушили в похід за власною долею й добробутом легіони човників із картатими торбами. Вже тоді в країні був свій ресурс економічно активного населення, яке мало нахили перетворитися на соціально активних громадян. З погляду майбутнього держави мати такий народ, особливо після того, що з ним робили, – це, не знаю…подарунок Божий! Коли генерал Піночет тільки задумав витягнути чилійців із патріархальної апатії з соціалістичним акцентом, він відкрив по всій країні мережу пунктів, де кожен охочий міг отримати лоточок із простеньким крамом: якась там галантерея, сигарети-запальнички. Звісно, ніхто не розраховував, що комерсанти-початківці геть усі розів’ються в потужних бізнесменів. Вони просто здобули шанс відчути смак самостійності та відповідальності. У нас так само був непоганий досвід, наприклад, із запровадженням єдиного податку – того року кількість приватних підприємців зросла удвічі. Я не переконаний, що тепер вони не шкодують про змарновані роки.
І ось іще така показова «соціологія»: в кількох знайомих діти закінчують школи й збираються вступати до вишів. Я поцікавився, чи хтось із них пов’язує своє майбутнє з відкриттям власної справи. Виявилося: жоден. Чудовий урок вони отримали від своїх батьків, а ті – від життя. Від життя у своїй країні.
