Невже ми не зможемо порозумітися? Ми – це означає ми всі, хто живе в цій країні, хто думає, відчуває, непокоїться, сумує, сердиться, сподівається, мріє... Хто цікавиться чимось, окрім мелодії в мобільному телефоні, марки автівки, площі заміської вілли, місця в рейтингу світових мільярдерів від Forbes. Якщо не порозуміємося, завжди житимемо під дамокловим мечем першого-ліпшого Сіверодонецька, що загрожує стати нашим Косовом. Нарешті доведеться пояснити, що власне я мав на увазі, закликаючи до «позитивної дискримінації» на користь української мови.
По-перше, звісно, певні регуляторні рухи держави – як мінімум квоти, як максимум – підтримка тих, хто ці квоти здатен заповнювати. Не тому що аж надто вірю в ефективність адміністративних заходів. Відомий вислів про суровість законів, що компенсується необов’язковістю виконання, належить не лише Росії: Салтиков-Щєдрін позичив його у кн. Вязємского, який, у свою чергу, почув від дипломата Полєтіка, а той вкрав у мадам де Сталь, яка повторила англійське прислів’я... інакше кажучи, мудрість цілком космополітична. Тобто, без певного, можливо, надлишкового тиску згори не вдасться подолати звичайні лінощі, наївну інерцію sancta simplicitas (святу простоту), що втілюється у формулі-шедеврі: «Я же тебе русским языком говорю!»
Звісно, намагання вирішити проблеми, що стосуються багатьох людей, без урахування позиції цих людей (навіть якщо вона викликає спротив) виглядає небездоганно. Але коли ця позиція, у свою чергу, не передбачає ані найменшого компромісу, доводиться апелювати до не надто досконалих методів, цілком розуміючи їхню недосконалість. Водночас сподіватися впоратися з проблемою виключно адміністративним шляхом – також ідіотизм. Доведеться зацитувати одного не дуже популярного останнім часом мислителя: «Принцип політики – воля. Що досконалішим, себто, що однобічнішим є політик, то легше він схильний не рахуватися з природними та духовними межами волі, то менше він, таким чином, здатен знайти справжнє джерело соціальних негараздів». Карл Маркс написав це півтора століття тому.
Тож друга й вирішальна частина завдання полягає в тому, щоби переконати частину суспільства добровільно поступитися часткою свого комфорту. Пояснити всі небезпеки нинішнього стану речей. Очевидно, позначити межу компромісу. Виробити й оприлюднити певну «дорожню карту». Я усвідомлюю, наскільки вразливим є заклик до порозуміння. Люди добровільно не жертвують своїми зручностями, надто коли це сприймається, як насильство. Але ж хіба хтось намагався з ними про це говорити? Їм казали: «Ти мусиш», а такі послання до народу чи частини народу держава може собі дозволити безкарно, коли вони супроводжуються жорстким контролем за пресою та забезпечуються політичною поліцією, а цю сторінку ми, хвала Господу, перегорнули.
Отже, без урахування позицій сторін нічого не вийде. Діалог громад – без взаємних звинувачень, із чітко прописаними месиджами, із переконливим списком переваг і бонусів – необхідно вести. Боюся, доведеться навіть домовлятися з «Регіонами», якщо після так званого «універсалу» з ними взагалі можна про щось домовлятися.
На жаль, можна порахувати на пальцях успішні приклади просування українського бренду в байдужому чи умовно ворожому середовищі, й більшість із них, на превеликий жаль, не пов’язані із свідомими зусиллями держави. Здебільшого це віддається на відкуп ентузіастам, яким переконання та переконаність замінюють знання й технології, а подекуди й сучасні уявлення про світ. На одного Скрипку з його «Країною мрій» припадає десять сивочолих активістів «калиново-сопілкової», які навряд чи здатні щось запропонувати, окрім власної відсталості.
Нарешті, патріотам доведеться навчитися пропонувати щось, окрім власного патріотизму. Наприклад, хоча б підручник української для дорослих. Або нормальний російсько-український словник. Або хоча б канонізований український правопис. Ні першого, ні другого, ні третього за останніх 16 з половиною років... не з’явилося. Інакше може виникнути підозра, що й ми не зовсім те маємо на увазі, про що говоримо.
Двох речей варто уникати: не треба ображати й не треба лицемірити. Брехня – мати всіх пороків. Не пам’ятаю, хто це сказав. Не Маркс. Це точно.
