Ось усі говорять: культурна політика, культурна політика. Вона має підняти на ноги книговидавництво, відродити святині, очистити джерела, підлатати обереги, врятувати Спілку письменників і примирити ветеранів УПА з ветеранами СМЕРШу. На культурну політику покладаються великі сподівання, на неї спрямовані погляди прогресивної громадськості, від неї вимагають навести лад у національній свідомості співгромадян та річних звітах державних театрів. Особливо часто говорять про культурну політику напередодні виборів: представники влади з гордістю та пошаною, представники опозиції – з тривогою та ненавистю до представників влади. Іноді представники влади звітують про успіхи в культурній політиці, наводять цифри, демонструють зшиті на зекономлені кошти нові шаровари на учасниках фольклорних колективів, вивозять ці самі фольклорні колективи за кордон, співають разом із ними національного гімна.
Натомість, що ж на місцях? Тут культурна політика підміняється традиційним фінансуванням бюджетних установ і відсутністю будь-якої ініціативи. Оскільки будь-яка ініціатива, виявлена в культурному секторі й спрямована на державні структури, обов’язково завершується фіаско з подальшими звинуваченнями. Українська держава в галузі культурної політики – це слон в посудній лавці: попри бажання забезпечити розвиток культурного життя, всі її спроби включитися в культурну парадигму носять надто незграбний характер і демонструють цілковите нерозуміння того, що відбувається навколо.
У наших міністерствах сидять забагато клерків, аби можна було покласти на них хоча б якусь відповідальність. Така кількість бюрократів годиться хіба що для прориву фронту, проте для культурного прориву вона не надається в силу світоглядних проблем, пов’язаних із відсутністю інтересу до життя, а тому чиновницька активність зводиться до спроб пошити настільки великі шаровари, щоби за ними не видно було відсутності ремонту в бібліотеках. Механізми виживання сучасного мистецтва та культурний менеджмент лякають конторників своєї очевидною, проте незбагненною непідпорядкованістю. Як можна осягнути і зрозуміти те, що не вкладається в річний звіт управління культури? Культурна політика і культура загалом – речі мало сумісні, і поєднати їх не може навіть Джордж Сорос, хоча Джордж Сорос, здавалося б, може все.
Тому, боюся, нам і надалі доведеться спостерігати за трагічним неспівпадінням віртуальної культурної політики та реального культурного життя. І чим, питається, небезпечне таке неспівпадіння? Та нічим особливим. Полум’яні роки становлення демократії навчили одному: не все, що декларується, існує насправді, і не все, чим ти реально займаєшся, потрібно декларувати. Мабуть, у цьому й полягає сьогодні вітчизняна культурна політика. Адже українська влада і український народ, вони, мовби з журбою радість, обнялися й міцно тримають одне одного в залізних обіймах, боячись відпустити бодай на мить. Бо народна любов потребує не вірності, а процесу як такого.
