Під завісу навчального року в класі моєї доньки сталася пригода. Вона ходить у «привілейований» ліцей на Липках, який має дві відверті переваги: по-перше, він державний, себто безплатний, по-друге, там чудові вчителі. Втім, мабуть, значно важливіше «по-друге», а потім уже «по-перше».
Звісно, є й мінуси, які неважко було вирахувати ще тоді, коли ми намагалися влаштувати дитину не за місцем проживання, пустивши в хід знайомства й дипломатичні здібності. Було зрозуміло, що єдиний учень у класі, якого привозять на заняття не «Мерседесом», а громадським транспортом, рано чи пізно матиме серйозні проблеми в колективі. Вони ще попереду, але я йшов на них свідомо після того, як почув про звичаї в сусідній з нами, так би мовити, звичайній школі. Виявляється, в ній досить вільно (принаймні тоді) почувалися дилери, які практично безперешкодно розповсюджували на перервах поміж дитячого контингенту наркоту. Вчителі й батьки про це чудово знали, але домовитися між собою й назбирати грошей на нормальну охорону не могли, а бабуся-божа-кульбабка на варті зупинити пушерів була не в змозі. Не виключено, когось там вони ще підгодовували. Коротше кажучи, зробити вибір для дитини між зіллям і нездоровою конкуренцією було неважко.
Та проблеми почалися раніше, ніж я очікував. Про надмірну увагу до гламурного мотлоху, наївно тупу систему цінностей (яхти, кафе, курорти, дитячі дні народження на сто осіб в закритому маєтку), яка почала, нехай і зі спротивом, проникати у світ доньки, я не кажу. Але сталася НП. Так, нічого особливого: перед уроком у вчительки поцупили з футляра окуляри, а замість них підклали презерватив. Велике диво! Але вчителька виявилася старого зразка, гумору не зрозуміла, здійняла галас, скликала батьківські збори. Мимохідь виплив ще один жарт: дітлахи вкрали класний журнал, зміст якого напередодні отримання річного табеля їм, швидше за все, був не до вподоби. І тут почалося найцікавіше. Батьки щиро не могли зрозуміти, чого від них хочуть. «Та це ж підлітки! Ми в їхньому віці теж були не янголами». Жодні аргументи щодо поваги – хай не до вчителя, а, врешті-решт, до літньої людини – не були почуті. Раптом я зрозумів, у чому річ: учителька не була для них ані поважною людиною, ані взагалі особистістю, а тільки обслуговуючим персоналом, частиною зовнішнього підлеглого світу, покликаного задовольняти їхні різноманітні потреби. Тобто інцидент не просто проігнорували, а відмахнулися з обуренням: мовляв, що вони про себе думають і навіщо нас відривають від справ… Що ж, діти отримали наочну демонстрацію стосунків у суспільстві. Відтепер вони твердо знають, що їм усе пробачиться, йдеться лише про ціну питання.
Можна далі займатися вихованням, врівноважуючи панську поведінку чимось змістовним: правильними книжками, симфонічними концертами, недільними лекторіями у Музеї образотворчого мистецтва, подорожами країною й світом, відвіданням церкви, можна показувати приклад правильних стосунків у родині, тільки мало віриться, що це компенсує один-єдиний (єдиний?) урок хамства.
За якихось ще шість-сім років вони твердо засвоять, що можуть їздити «БМВ» («Мерседесом», «Бентлі»), збивати (лаяти, лякати ножем) пішохода (мотоцикліста, водія поливальної машини, міліціонера), знаючи, що батько (мати, вітчим) доведе, ніби дитина була цілком тверезою (їхала зі швидкістю 55 – 60 км/год, перехожий сам кинувся під колеса), відмаже (заховає в лікарні, вивезе за кордон чартерним літаком) і все мине безкарно, як той журнал, той презерватив і те знущання з учительки. Не факт, що вони це робитимуть, але знатимуть, що це можливо, а далі залежить від темпераменту. І скажіть, що я згустив фарби.
У принципі я батьків не засуджую: вони хочуть своїм дітям добра, як вони його розуміють. Дітей треба любити. Є навіть думка, що їх потрібно пестити. Припускаю, немає ніякого злочину в тому, щоби забезпечити дитинчаті на випускний вечір лімузин, нічний клуб і сукню ціною в річну зарплату вчителя… І влаштувати на юрфак або в «КІМО»… А потім до себе на фірму… І доводити, що, мовляв, ми самі були такими, а ось, бачите, згодом вилюдніли. Не знаю, не знаю, цілком імовірно, що були.
Я, власне, саме про те. Вже не перший рік пишуть про зміну еліт. Про те, що всі наші біди від старої номенклатури, яка успішно перефарбувалася й пристосувалася, але ж невдовзі прийде нова генерація щирих, свідомих, патріотичних, завзятих молодих людей, які нарешті змінять обличчя цієї країни. Увага, вони вже йдуть… Чекати залишилося недовго.
