Особиста думка
Вади демократії
Макаров Юрій
Про ефективність демократії в кризових суспільствах
Народ Ірану зробив свій історичний вибір. Попри темпераментні протести опозиції, діючий президент Махмуд Ахмадінеджад, швидше за все, таки продовжив свій мандат ще на чотири роки. Це означає, що ще чотири роки ця країна:
– вироблятиме ядерну зброю;
– товаришуватиме з Уґо Чавесом і Кім Чен Іром;
– проклинатиме Америку та Ізраїль;
– годуватиме радикальних ісламістів по всьому світі включно з Україною;
– триматиме самих іранців у чорному тілі...
Мабуть, їх це влаштовує.
Звісно, всередині Ірану все не так просто. Духовенство, військові, великий бізнес, чиновники, дрібні підприємці (славнозвісний перський «базар»), інтелектуали, селяни, численний прошарок міського люмпену, жіноцтво – кожна з цих електоральних сил мала свій інтерес і свої вподобання. Але вибір перед ними стояв не надто великий: головним конкурентом твердочолого й малопрогнозованого Ахмадінеджада був підстаркуватий нібито реформатор, насправді ж такий самий упертий ісламіст Мусаві, побратим покійного імама Хомейні й співавтор «ісламської революції» 1979 року. На боці нинішнього президента, по-перше, вік, по-друге, класова близькість: він «свій хлопець», син коваля, скромний у побуті, зрозумілий своїм шанувальникам – голоті та «любим бабусям».
Як і кожен переламний історичний момент, іранські вибори ставлять чимало непростих питань загального порядку. Передусім, як би так делікатно висловитися… про ефективність демократії в кризових суспільствах. Повторюю, невідомо, чи приніс би Мусаві бажану лібералізацію, але шанс принаймні був, і дві третини іранців не забажали ним скористатися. Замість гасла «Геть бензинову кризу!» (це, зазначимо, в одній із найбільших нафтовидобувних країн світу) вони знову пристали на гасло «Смерть Америці, смерть сіоністам!» (офіційна зовнішньополітична доктрина Ірану впродовж останніх тридцяти років). Інакше кажучи, знову гармати (точніше, боєголовки) замість масла. І не слід усе списувати на нібито тупий і нетолерантний іслам: коли в середньовічній Європі палили відьом на християнських багаттях, мусульманські вчені винаходили алгебру. Просто у стані безладу в такий спосіб найлегше знайти спільну мову і з начальством (а за конституцією над президентом стоїть «найвищий керівник» – аятола Хаменеї), і з «любими бабусями».
Друге питання – про роль особистості – вирішували покоління філософів упродовж останніх двох століть. Колись навіть не піддавалося сумніву, що історія – продукт життєдіяльності окремих героїв. Потім історики певної традиційної орієнтації довго запевняли, що історію творять народні маси, точніше, прогресивні класи. За заперечення цієї тези можна було без надмірних зусиль добряче попсувати собі життя. Нарешті, повернулися туди, звідки починали: усе це справа рук (ніг, мізків, сердець) окремих пасіонаріїв, які від початку не є ані найдостойнішими, ані найрозумнішими. Хіба що інколи.
Отже, попри всі «об’єктивні» передумови, які беруться перерахувати політологи та соціологи, кінцевий варіант будь-якого масштабного процесу виглядає… випадковим. Це стосується навіть стабільних країн першого світу, що вже казати про третій, до якого, схоже, належимо й ми. І тут неминуче виникає величезна спокуса: якщо справді всі ці соціально-політичні процеси такі невизначені й непередбачувані, якщо доля країни може потрапити в залежність від якогось придурка, може, розумним, свідомим людям варто не покладатися на випадок і волю розбещеного натовпу, а взяти відповідальність у свої руки, хай навіть ціною порушення формальних правил і процедур? Ця колізія не раз виникала в недавній історії, зокрема й у нашій новітній, щоправда, в дещо карикатурному вигляді. Вирішується вона щоразу, на жаль, дослідним шляхом.
У де Ґолля вийшло. У Піночета теж вийшло. А ось в іранського шаха Мохаммеда Реза Пехлеві не вийшло. Півстоліття тому він розпочав модернізацію, щоб вивести країну на одне з перших місць у світі, за допомогою спецслужб долаючи шалений спротив. Ішлося про земельну й судову реформи, розбудову промисловості, надання жінкам рівних прав із чоловіками. Закінчилося все сумно: землю прихопили куркулі, вчорашні селяни сунули в місто, перетворюючись на безнадійних маргіналів, чиновники, як і слід було очікувати, «сіли на потоки», 100 мільярдів нафтодоларів розтринькали, врешті-решт влада сама впала в руки фанатичного релігійного лідера Хомейні, наслідки чого світ спостерігає й досі.
Зупинити шаха не було кому. Виходить, не така вже й непотрібна ця ваша демократія? Переглядів: 660
Виявивши помилку, виділіть її мишкою та натисніть CTRL+Enter
Коментарі читачів
Віталій
Демократія то є свобода, але не вседозволеність.
Що є свобода? Для цього звернімося до мудрості наукової книжки.
Спочатку поведемо мову про свободу політичну, яка тлумачиться: як свобода добра і свобода розуму. Перше стосується узгодження вартості свободи з обмеженнями життя громадського і виражається в компромісах, які спираються на права людини і які становлять збірку цінностей політичних. Друге розуміється як опозиція/опір до поневолення через зло чи нерозумне прагнення. Тобто, якщо свобода сприймається так, як того прагне один з українських вождів: „вперед-назад в печеру до імперії”, чи як інший український вождь прагне (маніакально) в президенти за будь-яку ціну, навіть за ціну шкури з власного народу, то свобода простує до нуля і цьому треба опиратися. Але “...якщо є хтось здібним до розумних починань і, дякуючи тому, є вільний, то не потрібно стримувати те, що цей хтось має можливість поводитися і діяти інакше...”.
Свобода, як розуміє її філософія, зв’язана зі становищем людини у суспільстві і може мати двоякий характер: як негативна свобода від чогось (порятунок людини від залежності- незалежність це свобода від залежності), або як позитивна свобода до чогось (людина активно прагне до накресленних цілей).
Важливо зауважити, що сфера , в якій проявляється свобода людини, буває обмежена
через інші сфери - через свободи інших людей, так як багато мотивів діяння однієї людини може виключатися дотриманням свободи іншої людини. Свобода не є вседозволеність.
Поняття ж свободи в її найповнішому значенні є діяння погоджене з волею людини, котре
дає можливість усправедливити якомога більше число мотивів, які широко схвалюють люди.
Звідси очевидні висновки: для того щоб зберігалися за людиною її свободи також у складі свобод інших, кожна людина має жадати реалізації свобод, жадати активної участі у подіях по
захисту свобод, а не утримуватись у цілковитій пасивності від впалої на долю нагоди. Як
це має місце повсякчас на Україні, де пасивність практично рівна бракові свобод, або ж є
нічим іншим, як добровільною утечею від свобод, тож і утечею від демократії!
На Україні тільки 2% населення не цураються громадської діяльності, тоді як в інших державах до 40%. Чому так? Відповідь: або ж українці не довіряють партіям і владі, або ж стали навіки рабами, безвідповідальними за свою країну, за свою долю, за майбутнє своїх дітей.
Особливий докір треба адресувати нашим журналістам -„еліті нації”. Депутати ВР
перебрали на себе право „останньої інстанції істинності” закривши рота журналістам законом
про т.зв. „наклеп”, але самі розперезалися до безмежності. Принизливо почуваєшся, коли
депутат ВР у присутності маси журналістів ллє жовчю на мову, на державу, на всенародно
обраного Президента, на Україну, все це транслюється на весь світ, а жодний з „патріотів”(зі
страху, чи убогості думки) пару з рота не випустить, щоби зупинити, чи спростувати цинічну
брехню такого виродка.
Спростування то не є заперечення свободи слова, то не є несвобода слова, а є право на правдиву і тільки правдиву інформацію. А мовчазний дозвіл брехати на факти і мораль то значить
відібрати право на свободу правдивого слова у нас з вами, якраз то не є свобода-не є демократією.
З Віталій Плінський
17.01.2010 04:29
Українець
"...якщо доля країни може потрапити в залежність від якогось придурка, може, розумним, свідомим людям варто не покладатися на випадок і волю розбещеного натовпу, а взяти відповідальність у свої руки, хай навіть ціною порушення формальних правил і процедур?"
Небезпечне твердження. Дещо нагадує інше (начебто жартівливе):"Щоб на світі все було добре, потрібно всім гарним людям зібратись разом і повбивати всіх поганих".
17.01.2010 00:57
iRYNA_cH
щодо придурка сказано сильно але...згадамо 2004 рік. тоді люди вийшли на вулиці. всі вибирали владу, що на їх думку не була придурками, або голосували проти придурків, що могли прийти до влади. що ми отримали? (ВСІ!) більшість тих, хто голосував за помаранчевих тепер розчаровані. я була проти них, але не була за їх опонентів. але ж у нас всіх не було вибору. тепер, я, обертаючись "в вчора", боюся завтра. чи не буде у нас того ж вибору: голосувати не "за", а "проти"?! от це страшно.
17.01.2010 00:22
Вуйко
Добре, що у журналі тільки Макаров пише такі бздури
17.01.2010 00:22
Гандзя
Доброго дня! Я звісно ж не вчасно та не за темою, але я виписую
Тиждень вже рік та помічаю деякі зміни, які мені не дуже
подобаються... Пам"ятаю, в тому році Тиждень завжди був яскравим,
таємничим та актуальним. Певно хтось казатиме, що нічого не змінилося,
але того року був інший, кращий дизайн! Ну все можна зрозуміти- криза
та нові тенденції... Але і внутрощі теж змінилися: чого Ви завжди
пишите про москалів? Невже не має інших тем? Чи може у Вас нові
спонсори? А може Ви просто подивилися, що читацька аудиторія зросла та
вирішили понести світоч знань в "массы"? Те, що більше не друкують
статті А. Стріляного я вже пережила, але дійсність неминуча- світ стає
все гіршим, і Тиждень не виключення. З повагою та любов"ю.
17.01.2010 00:20
Читайте також
Французький філософ Андре Ґлюксман про глобальну перманентну демократичну революцію та чому нафтовий емірат, що зветься «Росія», не хоче незалежності України 
Демократи не втратять більшості в Конгресі, а Барака Обаму переоберуть президентом США, вважає історик Алан Ліхтман
Влада хоче узаконити заборону акцій протесту
Влада вигадала ноу-хау, яке дасть їй змогу безперешкодно втілювати в життя будь-які вигідні для неї рішення
|
