Дума про гроші

«Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…» Бо думаю я про незбагненно-нематеріальне. Вболіваю за «стіхи» рідною мовою, за пісню нашу, увічнених на полотні українських героїв і, що там вже комизитися, за кіномистецтво теж. Не скромно? Так. Але сам себе не похвалиш, ніхто і не заплатить. Та найбільше лихо в моїх думах, що грошей я хочу не за комерційний успіх мої творчих потуг (це всяк дурень може гонорар отримати), а бажаю фінансів майже трансцендентних, за належність до мистецтва як таку, незважаючи на якість доробку, та ще й слави прагну на всю країну. Тобто хочу Шевченківську премію лише за те, що я – митець! Кожного року хочу, як приходить час, оголосити чергових геніїв нації. І кожного року не розумію, чому не я? Я теж нікому, крім родичів, не відомий. Я теж належу, як сотні інших невгамовних, до однієї з творчих спілок. Я і вірші можу – рима моя більш вигадлива за класичну «ботінкі – полуботінкі». І картинки малювати вмію, і кінокамерою фільмувати, і співати можу, знаєте, який в мене голос? Не знаєте, то спитайте у моїх близьких, які ладні вже мене до Ла Скала відправити, аби більше тих вокалізів не чути. А статей я останні 15 років написала стільки, що мені Пулітцерівську премію за сукупністю досягнень видати варто. Та не дають.

 

Натомість кожного року, особливо, як Національна премія почала виражатися у гідному грошовому еквіваленті, лауреатами стають все більше дивовижних людей. Хочу спитати: хто вони, всі ті петренки-сидоренки і черезтиногузадерищенки, які десь по кутках оспівують калиново-сопілкові нюанси, дівочі принади і Вічність. Як взагалі про них дізналися? Бо країна їх бачить перший і останній раз – на врученні Шевченківської премії. Безумовно, можна назвати кілька імен серед низки лауреатів за всю історію найвищої в країні мистецької відзнаки, які дійсно її гідні, відомі і зробили чимало для розвитку саме сучасної української культури. А всі інші це що, квазікультурний мул, з якого виростають поодинокі очеретини справжнього мистецтва? І преміальні їм видають в номінації «Гумус»? Та годі, не треба кидатися красивим словом «профанація». Напевне, Шевченківська настільки глибоко національна, що її може отримати будь-хто, із самих глибин нашого надзвичайно співочого народу. А раз так, то наступного року треба знайти якусь дружню творчу установу, щоб пролобіювала мою особу у Шевченківському комітеті. Як отримаю омріяний конвертик, потім поділюся із симпатиками по-братськи. Гроші грошима, але головне – справедливість.