Завдяки ліберальній Конституції націоналісти та гомосексуалісти, як і решта громадян, рівні у правах та обов’язках
Є в Каліфорнії місто Вест-Голлівуд. По суті, частина Великого Лос-Анджелеса, але де-юре – окрема адміністративна одиниця: свій мер, своя поліція та вогнеборці, свої депутати, своя, яка є, місцева політика. Не знаю, як це сталося, але факт – дві найбільші громади містечка – це літні євреї-емігранти з Радянського Союзу та… гомосексуали. Останні – американці, американки з різних штатів та й загалом звідусіль. Ось таке сусідство.
День міста у Вест-Голлівуді, як і всюди, увінчується парадом. За традицією в ньому бере участь і місцеве гейське ком’юніті. Це ще те видовище! Туристи з усього світу їдуть на бульвар Санта-Моніка, щоб на те дійство подивитися. Звісно, не Ріо, але весело й вигадливо. І ось поставте себе на місце мера, коли одна з громад, а мова про колишніх «наших», роками відмовляється брати участь у святі разом із «цими».
Це був справжній виклик для влади. І мер Джефрі Пренг, до речі, теж гей, із депутатами взялися за «проблему міста». Провели опитування, визначили основні проблеми місцевої російськомовної громади й за кілька років наполегливо їх вирішили. Для пенсіонерів облаштували окремий центр у чудовому парку, збудували меморіал пам’яті загиблих у Великій Вітчизняній – у формі трикутника, «листа з фронту», з вибитим у камені текстом пісні «Журавлі». Ветеранам пошили єдину форму, і тепер вони можуть відзначати свої свята більш урочисто, ніж раніше.
Ділова пропозиція, хоча цей термін і не звучав, виглядала так: ми поважаємо ваші традиції – День Перемоги, концерти радянських пісень тощо – і сприятимемо всім ініціативам. Але й ви мусите прийняти американську ідеологію, зокрема повагу до інакшості.
Минуло кілька років. І торік День Вест-Голлівуда пройшов ще цікавіше, ніж зазвичай. Попереду процесії в полоні червоних і зірково-смугастих прапорів ішли сивочолі радянські ветерани війни, а за ними, пританцьовуючи і підспівуючи, – представники місцевої «райдужної» спільноти. Перші й другі не змішувалися, наче олія і вода. Та все ж ця колона городян різних рас, національностей, статей і орієнтацій ішла в одному напрямку, однаково вдячно приймаючи захоплені вигуки та оплески численної різномовної публіки.
Чомусь про цю громадянську ідилію згадалося, коли почув про підпал «Я Галереї» на столичному Подолі. Це була, треба розуміти, фінальна крапка в дискусії навколо антології «120 сторінок содому». Ідея видавництва «Критика» і власника арт-центру Павла Гудімова полягала в тому, щоб дати можливість усім зацікавленим висловитися. Так, власне, і вийшло. Але за кілька годин, уночі, невідомі, щоправда від імені ОУН, обписали стіни й кинули до галереї пляшки із запалювальною сумішшю. Бандерівці, до честі, відразу заявили, що цей «варварський вчинок» не має нічого спільного із захистом національних традиційних цінностей, які буцімто захищали погромники.
Ніхто не був затриманий і, сто відсотків, ніхто не буде покараний. Для країни, де міністр внутрішніх справ не соромиться називати себе расистом, не таким поганим результатом є те, що хоч загасили вчасно. Могло бути й гірше.
Не розводитимуся про те, що це злочин, і винуватець мав би бути покараний. І що це як мінімум не має сенсу. І це не демонстрація сили якимись «крайньо-правими», а самовизнання слабкості, відсутності аргументів. Очевидно, що люди, які дозволяють собі підпалювати культурний центр, зривати презентації в книгарнях, глибоко нездорові й своїми зухвалими вчинками просто мітять територію, як несвідомі коти чи деякі інші брати наші менші.
Боротися за національну мораль таким чином, як це роблять молодики з «Тризуба» та інших націоналістичних формацій, які поставили на потік зрив презентацій книжки, зокрема у Львові та Києві, поза законом. Бо Конституцію поки що не переписали: все одно, хто ти є – гомосексуаліст чи націоналіст, права й обов’язки однакові.
Уся світова історія та культура, починаючи з греків і римлян, сміється з невігласів, які вважають, що можна врятувати когось-щось від культурної та фізичної деградації забороною, створенням ненормальних умов для життя й творчості. Це смішно, що в ХХІ сторіччі доводиться писати очевидне: що книжки «Критики» безпечніші для суспільної моралі в тисячу разів, ніж пляшки з бензином і кулаки крайніх. Але ж пишу, бо не всі розуміють із першого разу, особливо ті, про яких в анекдоті: вгадав усі літери, але не вгадав слово...
Юрій Андрухович у лекції пам’яті Сашка Кривенка, яку він читав у Львові в Українському католицькому університеті цієї весни, сформулював засади, на яких мала б розвиватися справді вільна Україна: «... ліберальна демократія, тобто система, в якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, геї, жидомасони чи вояки УПА, але вона в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів ні в чому не зможе скривдити їх».
Оце елементарне, неможливість скривдити, за Шевченком, «малих отих рабів німих» і є справжньою свободою.
