Моральні війни

Ця історія має позбавити нас багатьох ілюзій та сприяти появі нових, значно дієвіших механізмів опору. Найбільш фундаментальна ілюзія, яку розвіює «справа Володарського», стосується уявлен­ня про мистецтво як автономне поле, де кожен може робити, що заманеться й не боятися правових наслідків. Зараз у просторах інтернету українські арт-коментатори одностайно волають: «Це ж був лише перформанс! Навіщо так суворо?» Що має статись, аби митці нарешті второпали, що займатися мистецтвом небезпечно за визначенням, інакше це не мистецтво, а дизайн або реклама, й кримінальне покарання за радикальний мистецький жест є найвищим визнанням його дієвості? Сучасні митці воліють критикувати суспільство з позиції зовнішнього спостерігача й не визнавати громадянської відповідальності за скоєне у сфері «чистого мистецтва». Але для того, щоб стати повноцінним критиком суспільства, митець повинен відповідати за свої дії, а не прикриватися міфічною ли­чиною «безумного генія».

Тим часом українські правоохоронці ви­явилися напрочуд поганими мистецтвознавцями. Непропорційно висока оцінка дій Володарського (за версією правозахисників, його правопорушення тягне максимум на адміністративне покарання) робить забагато честі мистецькому акту, чия художня вартість є вельми сумнівною. Річ у тім, що акція Володарського – це такий собі кастрований римейк вікопомного вчинку учасників російської арт-групи «Війна», котрі в день виборів Дмітрія Мєдвєдєва влаштували справжнісіньку оргію під ведмежим опудалом у Московському зоологічному музеї. Принципова відмінність вчинку Володарського (а також його головний художній недолік) полягає в тому, що статевий акт був не справжнім, а імітованим. Секс під сакральними стінами Верховної Ради, на жаль, так і не відбувся. За бажання, в цьому можна побачити втілення українських «моральних воєн»: комісія вдає, ніби бореться за суспільну мораль, а її опоненти вдають, ніби кохаються на знак протесту.

Суспільний ефект цієї акції викликає ще більше запитань, ніж її художня цінність. За свідченням автора, його метою було привернути увагу до антиконституційної діяльності НЕК. Це йому, безумовно, вдалося. Проблема лише в тому, що подібні акти непродуманого екстремізму вигідні, в першу чергу, самим «моралістам». Адже Володарський прагнув уваги не своїх товаришів та однодумців, уже давно прикутої до постанов комісії, а найширших обивательських верств. Про це свідчить хоча б виразна «фотогенічність» дійства та надмірна схильність її виконавця до спілкування з журналістами, що врешті коштувала йому свободи. Тим часом «пересічний українець», побачивши в газеті чи по телевізору звіт про подібну акцію, неодмінно дійде висновку, що НЕК із суспільної моралі займається важливою та потрібною справою.

Тож якою може бути ефективна стратегія боротьби з повзучою суспільною істерією, що вже змушує одних вичищати з власних творів будь-які невідповідності «моральним нормам», а інших – підігравати власним ворогам безнадійними протестами? В нинішній ситуації варто продовжити «справу Володарського» на якісно новому рівні. Треба по повній завантажити НЕК із захисту суспільної моралі тяжкою працею. Наступ на сексуальну свободу – чудовий привід для творчої емансипації та мистецького дослідження забороненої тематики, що, втім, не повинно бути самоціллю. Свідомі своєї су­спільної ролі письменники, художники, науковці, куратори, критики можуть відповісти на юридичне обмеження їхньої творчої свободи зливою творів, що розширили б уявлення про «загальноприйняті моральні норми». Якщо держава приділяє нездорову увагу сексуальному життю своїх громадян, митці не повинні залишатися осторонь. Інтимне життя «маленького українця», сексуальні збочення можновладців, стрімкий розвиток українського секс-туризму та життя вітчизняних секс-рабинь мають знайти повноцінне відображення в українському мистецтві. І злоякісна пухлина НЕКу розсмокчеться сама собою.