Повернувся з відрядження до самопроголошеного Косова. Звичайно, за чотири дні не осягнеш усіх таємниць тамтешнього суспільства, але є речі, які не помітити просто не можливо. Ними насичене повітря, вони аж бринять поміж людей. Я спілкувався з десятками косоварів – продавцями, таксистами, політиками, студентами, представниками малого і середнього бізнесу, пенсіонерами, інженерами, поліцейськими, і навіть з албаномовними блогерами. І, здається, вловив цей загальний настрій.
Косовари хочуть стабільності. І кожен має свої сподівання – хто мріє на роботу до Британії виїхати, хто хату побудувати, а хто – власну компанію розвинути і продати.
Райдужні надії на омріяну незалежність в албанському Косові нагадують наші 1990-ті. Взагалі, край нагадує Україну тих часів: «віялові» відключення світла, зношена інфраструктура, суцільний смітник на дорогах, показовий антигламур багатоповерхівок і кафе, засилля «фольксвагенів-гольф» 1980-х років... І загальне сподівання: «Ну, тепер нарешті заживемо по-людськи».
«По-людськи» передбачає також обопільне прощення сербів і албанців. Сторони намагаються забути взаємне кровопролиття. «Я вже навіть із дружиною про це не згадую, – казав моїм колегам з телебачення албанець, чий син нібито втопився в гірській річці, тікаючи від псів, спущених сербами у 2004 році (з цього в Косово розпочалася чергова ескалація насильства, було знищено десятки православних святинь). – Ми хочемо про це забути, щоб жити в мирі. Щоб жити нормально».
Більшість сербів відповідають подібним чином, обов’язково додаючи: «Тільки хай у Косово залишається ООНівська адміністрація».
Раніше і серби, і албанці були налаштовані більш агресивно.
– Ми, мешканці Балкан, спершу думаємо, а потім робимо, – самопринизливо говорив 20-річний албанець із Пріштіни. – Німець двадцять разів подумає, перш ніж щось зробить, а ми погромимо один одного, а потім беремося за голови. У вас в Україні щось теж ніби таке було – революція, росіяни проти українців?
– Та ні, у нас «росіяни» – це теж українці, – відповів я, з жахом усвідомлюючи перспективу, до якої нас штовхають різного роду політичні пройдисвіти. – А українець любить більше думати, ніж робити.
Тепер, коли я чую розмови політичних пройдисвітів про Схід і Захід, про «співвітчизників», які мають захищатися від «фашизму», та іншу лабуду, я згадую Косово. Повірте, друзі, в Україні сьогодні живеться значно веселіше, ніж там. Так, політики у нас не найкращі, але ми вміємо думати, перш ніж щось зробити.
І цей факт вселяє неабиякий оптимізм.
