Шевченківська пенсія

Є  такий вельми своєрідний вид кокетства серед українських митців середнього віку – наперед відмовлятися від Шевченківської премії. Колізія, звісно ж, варта психоаналізу: за радикальним «а я не взяв би» ховається «та я ж вартий!», а також уявлення про цю нагороду як радше пожиттєву ренту заслуженого, скажімо, літератора, а не відзнаку шедевральності конкретного твору. Зразу ж і парадоксальний наслідок: премію вручають, а де шедеври?

Чи ми загалом багато знаємо про лауреатів минулих років та їхню працю? Ось, наприклад, окремі імена лауреатів у галузі літератури: поети Анатолій Кичинський (2006), Остап Лапський (2007), Павло Гірник (2009), письменниця Любов Голота (2008), публіцист Володимир Мельниченко (2009) – хтось із наших шановних читачів брав до рук ці книжки? А читали ми тексти цьогорічних переможців Дмитра Іванова та Михайла Андрусяка? Твори згаданих митців залишаються невідомими не лише широкому загалу, але й тим, хто займається літературою професійно. Водночас я далеко не певен, що значного розголосу набули й твори більш знаних на філологічних факультетах поетів Миколи Воробйова (2005), Тараса Федюка (2007), письменників Григорія Гусейнова (2006), Оксани Пахльовської (2009), публіциста Анатолія Погрібного (2006). Не викликає питань хіба що відомість «Піккардійської терції», якій премію присудили у 2008 році. Як же так? Премія національна, але нація своїх геніїв не знає. Нонсенс!

І не треба кивати на видавничу та інші кризи. За бажання хоча б елементарний розголос можна доволі легко забезпечити: адже Національна премія України ім. Т.Г. Шевченка має власний сайт, де бодай уривки зі збірок та книжок мали б бути. Натомість там є хіба перелік книжок лауреатів, виданих у відповідній серії, що постійно пробуксовує через недофінансування – з такими темпами найновіші лауреати дочекаються публікації в ній років за двадцять. Залишається покладатися на регіональні сайти та ентузіастів, котрі десь-колись гляди й викладуть один-два вірші пошанованих. Тим часом новини центрального сайта премії застопорилися ще на грудні минулого року: навіть імен цьогорічних лауреатів там немає.

Ситуація, погодьтеся, м’яко кажучи, неадекватна. Одразу ж у голову лізуть всілякі крамольні думки: хто наші переможці? І чи справді їхні твори, яких не бачимо, такі вже геніальні?

Втім, звертаючи увагу на такі грубі прорахунки організаторів усього цього дійства, я далекий від ревізіоністських думок про непотрібність національної премії чи недовіру до тих, хто її присуджує: недосконалим є сам механізм, який конче треба реформувати. Адже справді – важко уявити собі цивілізовану державу без національної премії. Це все одно, що визнати себе всуціль позбавленими мистецьких здобутків, які таки є. Натомість, можливо, не кожен рік варто роздавати премії в усіх номінаціях, якщо справді резонансних літературних текстів, стрічок, постановок не трапилося. Але прецедентів невручення нагороди, скажімо, в літературі ще не було.

Національні премії та й, звісно, Нобелівка, традиційно викликають нарікання та підозри щодо критеріїв відбору переможців. Це тому, що жоден авторитет у сьогочасному світі не є абсолютним. А проте вони залишаються вельми дієвими інституціями визнання, творення канону, а відтак – регулювання та стимуляції мистецьких процесів. Було би вкрай недалекоглядним відмовитися від такого засобу покращення смаків. Але це не значить, що ми не повинні намагатися покращити його механізм та підвищити ефективність. Держава (читаймо – ми, платники податків) витрачає на це гроші? А де відповідні висновки експертів, де роз’яснення, чому саме ці номінанти перемогли? Де, врешті, corpora delicti – тексти, котрі можемо відтепер вважати зразками письма та вмістилищем різнобарвних істин? Цілком припускаю, що названі вище маловідомі нам поети та письменники докопалися до них, але чого ж тоді такі скарби від нас приховують?

Річ, думаю, в недалекоглядному менеджменті всієї програми та інерції постімперського мислення: ще від часів старожитнього Риму пошановані державою поети (за які панегірики – це вже інше питання) могли більше не перейматися своїм добробутом. Будь-яка імперія, й радянська, звісно, теж, охоче й демонстративно турбувалася про лояльних митців. Але часи змінилися – ми більше не хочемо бачити ряди орденоносних лауреатів; ми хочемо якісних текстів та багату культуру, а премія має стимулювати людей мистецтва нам ці солодкі плоди забезпечувати. Здається, розмір Шевченківської премії досить значний – п’ять нулів після одиниці, не менше – що як переполовинити суму й пустити решту на популяризацію мистецьких здобутків переможців: видання, виставки, постановки, врешті, зустрічі зі спраглою до культури публікою? Тоді ми наочно переконаємося, хто чого з них вартий, визнаємо рацію експертів, а саму премію публіка перестане сприймати як солодкий державний «чупа-чупс» чи мистецьку пенсію «за вислугу років»; рішення комітету вважатимемо доброю рекомендацією: прошу, читайте, дивіться – не пошкодуєте.

Комітет з Національної премії України імені Т. Шевченка визначив остаточний список претендентів на найвищу державну нагороду. Цей перелік найближчим часом має бути подано на підпис президенту України: 

Письменник Дмитро Іванов

Письменниця Галина Пагутяк

Художник Микола Бабак

Мистецтвознавець Олександр Найден

Художник Віктор Ковтун

Художник Кость Лавро

Композитор Левко Колодуб

Актор Богдан Козак

Художник-килимар Степан Ганжа

Письменник Михайло Андрусяк

Письменниця Оксана Пахльовська