Процес накопичення капіталу має три основні стадії. На першій – реципієнти колекціонують скальпи своїх конкурентів. Вирізняється вона певним сумбуром та безсистемністю. На другій – об’єктом колекціонування стають предмети першої необхідності: лексуси, джакузі, силікон та швейцарські годинники в необмеженій кількості. Ця стадія також характеризується ще більшою безсистемністю, котра виявляється, перш за все, в неконтрольованому закачуванні силікону і використанні джакузі не за призначенням. Потім настає третя, найпафосніша та найвідповідальніша фаза накопичення, – колекціонування предметів старовини, розкошів і мистецтва. Якщо з предметами старовини та розкошів усе більш-менш зрозуміло, то з мистецтвом як завжди не просто. На що орієнтуватися людині, яка вдало пройшла перші дві стадії фінансового нагромадження і тепер має повне моральне право витрачати зароблене бабло на оптові партії скіфських баб? До чиїх смаків прислухатися?
У середовищі накопичення капіталу традиційно зберігається жорстка ієрархічність та клановість. Відповідно тон і настрій задає керманич. Коли він купує, скажімо, за штуку баксів книгу про козацьку державу, рядові бійці клану мусять витратитися саме на цей фоліант, не розуміючи, про яку саме державу йдеться. Це стосується і, наприклад, скіфських баб: якщо керманич вважає, що саме баби беззаперечно засвідчують унікальність нашої держави, то на подвір’ї кожного порядного члена клану має стояти така баба, відводячи зле око та відганяючи конкурентів і податкову.
Але скіфських баб на всіх не вистачить. Лишається колекціонувати щось модерніше, якийсь авангард, що хоч ще і не засвідчує унікальність нації, проте цілком добре виглядає на кухні чи в спальні. І тут уже маєш діяти на власний розсуд, який так чи інакше опирається на світові тенденції. Згодом починається золота лихоманка, гарячкові спроби йти в ногу з часом, їздити за кордон і купувати на дачу Малевича. Раніше подібне підвищення культурного рівня не надто афішувалося: ненависть викликала не стільки наявність Малевича на дачі, скільки факт існування дачі як такої. Проте українська буржуазія доволі швидко наростила м’язи і люто вгризається сталевими щелепами в шматки смачного, які ще лишила їй неповоротка історія. Представники вітчизняної «еліти» не лишають жодного шансу охлялим елітам Старого та Нового світів, вихоплюючи з-під носа найкраще.
І все було б добре, адже ніхто не збирається засуджувати людей за любов до блискучих предметів або рахувати чужі гроші. Але, зазирнувши в податкові декларації молодої української буржуазії або натрапивши у новинах на вартість придбаних ними стразів, ікон та футбольних тренерів, мимоволі думаєш: хай би вже купували скіфських баб. Принаймні, гроші б із країни “не витікали”.
