Ризикуючи стати чи не тисячу першим у когорті вболівальників української книжки, я не можу оминути цієї теми. І не тому, що, вибачте за «інтелігентність», задовбали зітхання і рюмсання «фахових» українців про те, що загнали ріднесеньку культуроньку в глухий андеграунд... Просто вірю, що матеріалізуватися можуть лише продуктивні думки.
Найбільше від сліз «правдивих патріотів» страждає наше книговидавництво. І даремно. Бо, хто не знає, йдеться про бізнес у чистому вигляді, справжньої чистоти якому наші закони наразі аж ніяк не готові забезпечити. І вітчизняні видавці, яких, до речі нині в Україні зареєстровано понад 3900, мало відрізняються від кравця чи фермера: упіймав кон’юнктуру – отримав, не вдалося – звиняйте, так сталося.
Ніхто не може примусити бізнесмена працювати собі на шкоду, його можна лише зацікавити, створити умови. Це факт і банальщина. Але хто сказав, що цим має займатися лише влада, рівень ефективності якої давно плаває на поверхні? Де громадськість? Де героїчна «Просвіта» та інші «властітєлі дум і сєрдєц»? Дерибанять нікчемні подачки з державного столу, водночас потерпаючи від власного національного самоїдства?
Ні, проблема схована не тут. Все значно страшніше, глобальніше і глибше. Ім’я цієї загальнонаціональної біди – Велика Лінь. Я б навіть сказав, українсько-совкова лінь. Всеохопна, розлога і багатовідтінкова – наче хвіст у павича.
Все дуже просто – нам всі все винні. Своя держава, сусідська, третій світ – ми ж йому колись щось також постачали! А ще – суцільна підміна понять. Для нас досі пріоритетним залишається статус, а не діяльність та результативність – що ще може бути совковішим? У нас мало українських книжок, але тільки у Національній спілці письменників перебуває на обліку близько 3000 вельмишановних писачів! Статусних, так би мовити! Де їхні творіння – хоча б з розрахунку одна книжка на рік? А десятки інших, альтернативних і не дуже спілок, угруповань, тусовок, шкіл і студій? Галасу багато, а де здобуток, себто, твір, текст? Книжкова палата України бадьоро рапортує про 10 500 найменувань української книжки, які побачили світ протягом минулого 2007 року загальним накладом понад 40 млн примірників. Круто, скаже хтось, це ж майже по книжці на кожного громадянина. Ура! Але якщо з цих десяти з половиною тисяч найменувань виокремити підручники, посібники, методички, технічні брошури та іншу спеціалізовану літературу (про різноманітний маргінальний мотлох, який раніше спочивав під грифом «Видано коштом автора», взагалі мовчу), я не знаю, що залишиться. Мабуть, ті 2–3 десятки книг, про які розповідають ЗМІ, а дехто їх ще й купує. Сподіваюся, для прочитання.
Інший бік згаданої Ліні – хтось має все зробити за нас. І принести на тарілочці. Звичайно, позитивною видається нам совкова плановість і чіткість функціонування тієї чи іншої мережі. Майже в кожному селі у крамниці можна було купити українську книжку – це факт. Мережа зруйнувалася – хто заважає її відновити? Але це ж потрібно докладати зусиль, працювати! А навіщо? Краще бурчати і пхинькати…
На щастя, підстави для оптимізму також є, і вони персоніфіковані. Не можу не згадати про Василя Чепурного з Чернігова, який серйозно займається розповсюдженням української книжки, про Станіслава Федорчука з Донецька. Але окремої уваги заслуговує Галина Дольник із Одеси, власниця, продавець, марчендайзер, піар-менеджер і просто гостинна господиня нещодавно створеної «Книжкової крамниці». «Хоча крамниця відкрилася 5 місяців тому, книжками я займаюся понад 10 років, – розповідає пані Галина. – Тут представлено близько чотирьох тисяч примірників книжок від сотні українських видавництв. Ми вже надбали низку постійних покупців, все більше працюємо в інформаційній площині. Якщо не будемо рекламувати себе, пропонувати широкому загалу – нічого не зрушиться з місця. Зрозуміло, що про серйозний прибуток поки не кажемо, але до кінця поточного року можна його прогнозувати».
Додам лише те, що така крамниця є єдиною не лише в Одеській області, а в південному регіоні загалом. Отже, все робиться, коли є бажання і натхнення. А про лінь і національно-стурбовані зітхання пора забувати. І буде все, як книжка пише. Українська, до речі!
