Музика для гладких

 

Концерт відбувався в одному з міських парків. Публіка при цьому лежала просто перед сценою, на траві, пила пиво, їла хот-доги і уважно (я наголошую – уважно!) слухала. На галявині, серед віковічних, так би мовити, дерев купчилися підтоптані варшавські гіппі й богобоязливі вагітні жіночки, колишні джазмени-дисиденти старшого віку й школярі, які про Б.Б. Кінга навряд чи чули (не говорячи вже про Лу Ріда). Одним словом, народ зібрався строкатий і було його зовсім немало – тисяча, а то й дві осіб. Але справа не в кількості.

 

Справа в тому, що на джазові концерти більше людей і не приходить. Можливо, це і були всі дві тисячі любителів джазу, котрі мешкають у Варшаві, можливо, більше їх там і немає. Але. Ось, скажімо, у Києві теж є дві тисячі любителів джазу. І в Харкові. І в Полтаві (гаразд – у Полтаві, нехай, тисяча). Чи мають вони можливість послухати барабанщика Б.Б. Кінга на якому-небудь відкритому майданчику? Мають, звичайно. Якщо приїдуть до Варшави. Натомість, і в Києві, і в Харкові, і навіть у Полтаві, все, що їм можуть запропонувати – це виступ групи „Бутирка” на День незалежності. Джаз як варіант музики-навиворіт, потребує не стільки масовості, скільки згуртованості. Дві тисячі осіб – дрібниця з обширу сибірських лісоповалів, звідки походить група „Бутирка”, проте абсолютно неподільна та невід’ємна кількість щодо Бадді Річа. Не впевнений, що ближчим часом власники фм-станцій почнуть це розуміти, підозрюю, що країна і далі приречена буде глохнути від паршивого радіо-формату, боюсь, що джаз для громадян цієї країни ще довго буде лишатися «музикою для гладких». Хтось і колись таки має звернути увагу на ці дві тисячі любителів неформату, хтось мусить зреагувати на їхні музичні запити. Адже, якщо вони встануть і підуть зі своєї галявини, на їхнє місце обов’язково прийдуть власники фм-станцій і влаштують там черговий лісоповал.