Кожному важливо переконатися, що є в світі бодай ще хтось, із ким у тебе збігаються думки і почуття. Мені подобається... а тобі? Ти помічав, що…? А ти пам’ятаєш…? – це все запитання до незнайомої людини, яка може виявитися ближчою, аніж ті, хто з тобою поруч не один рік. «Ти не один...» – саме це означало гасло мого рідного каналу, ще коли воно щось означало. На цьому бажанні, до речі, побудовані всі блоги. Інтернет-щоденник – немов послання у пляшці, кинуте в море навмання: може, відгукнеться споріднена душа. Впізнавання себе в іншому породжують довіру.
Я їхав до Харкова з острахом. Точніше, з побоюванням. Харків завжди був для мене важливим: звідси мої друзі, тут навіть за радянських часів була особлива атмосфера творчої несподіванки, це місто з обличчям. Знову ж-таки, перша столиця. Аж раптом починається політика, і виявляється, що звідси, принаймні організаційно, ростуть ноги в нашого «Сіверськодонецька» – не географічного пункту, цілком шанованого конкретного міста, а політичного явища... Інакше кажучи, мовляв, це те місце, де українську мову та все, що з нею пов’язано, зустрічають у багнети. А я працюю в «Українському тижні», і це для мене не просто місце роботи, а сенс життя на його конкретній ділянці. Інакше кажучи, рішення влаштувати саме в Харкові черговий, так би мовити, «промо-тур» Тижня містило в собі певний виклик. А раптом нас там взагалі не захочуть ані бачити, ані чути, ані читати?
А от не треба боятися! Це, по-перше, шкідливо, по-друге, демонструє певну розумову обмеженість. Харків виявився привітним – а чому, власне, ні? Жодного прояву недружності. Біля оперного театру ми розгорнули виставку карикатури й побачили, попри рясний дощ, усмішки перехожих – так само, як у Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі. Ну, добре, карикатура – це річ за визначенням позитивна. Але ж і на зустрічі зі студентами університету, і на прес-конференції, і в прямих ефірах на телебаченні, і на концерті джазового гурту «Z-band» Ігоря Закуса у філармонії, і під час випадкових розмов на вулиці – жодного прояву негостинності, жодної агресивної репліки, жодного натяку, що ми тут зайві, небажані.
Є в нас усіх сталий забобон: мовляв, у Харкові на вулиці можна отримати в писок за звернення українською (так само, як у Львові за репліку російською). Я особисто жодної людини, з якою таке сталося, не зустрічав. Так от, усе це вигадали або дуже закомплексовані, або дуже упереджені люди, а підхопили цинічні політики.
Звісно, є певна кількість людей, які полікультурність розуміють насправді як панування однієї культури (культури?), а двомовність як можливість не знати жодної іншої мови, окрім своєї. Ця публіка має спільні риси, серед яких активність, войовничість і поганий слух. Вони складають значну частину дописувачів на інтернет-форумах із мовної проблематики, проте в off-line вони не так помітні. І якби регіонали не позичили свою риторику в однієї неврівноваженої пані, навряд чи ми б їх відчували у справжньому, не віртуальному житті. Бо нетерпимість – це глухий кут, виходу в реальність з неї немає. Хіба що в ту реальність, де все вирішується за допомогою автомата й вибухівки. Палестинці проти ізраїльтян, серби проти албанців. До такого виходу в реальність наші маргінали не дозріли, жила тонка.
Ні, Харків розумніший. Він уміє слухати. До того ж він не перегодований увагою, і це загальноукраїнська проблема. Одна річ волати в повітря, інша – звертатися, дивлячись у вічі, до окремого співвітчизника. І пропонувати йому свій вибір. Свою думку. Свою емоцію. І переконуватися, що ти не один, відчувати впізнання. Подобається? Помічав? Пам’ятаєш?
Один лише кумедний епізод трапився в Харкові. Поважна пані з місцевої адміністрації зажадала особисто перевірити карикатури наших постійних авторів, які ми мали намір виставити. Так би мовити, здійснити цензуру. Читачі Тижня мають уявлення про їхній стиль і зміст. Політики в цих малюнках немає або майже немає. Здається, пані була цим навіть розчарована. Проте однієї карикатури вона просто злякалася. Тієї, де президент сусідньої держави в капелюсі Наполеона. Ну й що з того? Ну Путін, ну капелюх, ну Наполеон. Таке враження, що завтра зателефонують із Кремля й звільнять її з роботи... В Києві такої реакції давно вже неможливо навіть уявити. Що ж, пані принаймні продемонструвала, на який тип політичної реальності вона налаштована. Звісно, ми посміялися й карикатуру зняли, щоби уникнути зайвих інфарктів. Дамо їй час на адаптацію. Нас цікавить інший читач. Харківський. Український.
