Сюжет поки не закінчився. У хвилини, коли підписується номер, невідомо, чи дозволять Україні в Бухаресті стати в чергу за натівським щастям – наші читачі дізнаються про це, коли журнал уже надійде в кіоски. Мене, власне, не лише сам перебіг подій цікавить, а також і їхнє висвітлення у медіях та відбиття в нашій колективній свідомості. Буш, НАТО, Бухарест... – заголовки й ключові слова внаслідок постійного повторювання останнім часом втрачають власний сенс і створюють те, заради чого Стіва в «Анні Карєніній» читав газети, – легкий туман у голові.
Насправді НАТО як таке не вирішить жодної проблеми для України так само, як не створить жодної для Росії. Ця організація вже давно втратила військовий сенс, заради якого вона створювалася рівно 59 років тому, – сенс колективного протистояння військовій загрозі з Москви. Неодноразово підкреслювалося: так званий «План дій щодо членства в НАТО», скорочено «ПДЧ», – це (можливо, на жаль) всього лише намагання зафіксувати в Україні систему західних цінностей, набір необхідних стандартів, себто хід радше символічний, аніж практичний. Він навіть не передбачає жирного бюджетного фінансування, що робить його відразу ж нецікавим для більшості прагматичних гравців.
Інакше кажучи, всередині країни дискусія навколо НАТО була суцільним симулякром, копією без оригіналу, тінню без предмета, який її кидає. Тінь живе своїм життям і вдає, ніби вона чогось варта. Реальний сенс натівської тіні для опозиції – згуртувати протестний електорат, для влади – продемонструвати подальший поступовий рух до Європи. В обох випадках без реальних наслідків і без подальших обтяжливих зобов’язань.
Тому візит Буша відбувався під незрозумілий медіа-супровід, у якому було більше іронії, ніж інформації, тим більше, аналізу. У нас взагалі розповсюджено іраціональну зверхність у ставленні до Америки та американців. Ну, добре, Буш – з нього в самій Америці сміються, згадаймо хоча б того ж Майкла Мура із сатиричним фільмом «9/11 за Фаренгейтом». Але їхні приводи для сміху дещо відрізняються від наших.
Замість лаяти на форумах «тупих америкосів» та «піндосів» (абсолютно сталі, майже легалізовані в Інтернеті визначення), варто згадати старе прислів’я: «якщо ти такий розумний, як гадаєш, то чому ти такий бідний?» Американське багатство, військова міць, політичний вплив, авторитет значною мірою базуються саме на цій «тупості». На дещо примітивному уявленні про «хороших» і «поганих» хлопців. На вірі в те, що навіть турботна свобода краща за «суворий комфорт тоталітарної диктатури» (Е. Фромм). На наївній упевненості у хоча б наявність, якщо не безсунівну кінцеву перемогу засадничих констант. Цей тип свідомості персоналізує Форест Ґамп, герой фільму Земекіса з Томом Генксом у головній ролі. Він навіть знає, що дурний, але не соромиться цього, бо насправді зайнятий значно важливішими речами.
Ми ж у своєму американо-скептицизмі нагадуємо смішних підлітків, які намагаються щосили продемонструвати втомленість і розчарованість світом.
Віра в засади змушує робити різні непотрібні та подекуди неприємні речі: розсилати світом волонтерів для подолання неписьменності та інфекційних хвороб (в Африці), підтримувати громадські організації, які, може, того не варті (в країнах колишнього СРСР), бомбардувати столиці знахабнілих режимів заради припинення етнічних чисток (у Югославії)... Скепсис здатен живити лише перерозподіл власності під ковдрою та будівництво «елітного» житла на місці цвинтарів. Можливо, «енергія омани» – це саме те, чого бракує українцям.
