Чи чули ви колись слово «сюрґюн»? Ні? А тим часом воно йменує одну із найстрахітливіших трагедій ХХ століття, що стала логічним наслідком ставлення влади Російської та Радянської імперій до цілого народу, який живе в сучасній Українській державі.
Якраз минає 225 років, як у квітні 1783 року російськаімператриця Єкатерина ІІ своїм маніфестом оголосила про ліквідацію Кримського ханства й приєднання Криму, Тамані та Кубані до імперії. В маніфесті імператриця обіцяла кримським татарам і всім мешканцям півострова найрізноманітніші блага: «Свято й непорушно за себе та наступників престолу нашого обіцяю вважати їх рівними до природних наших підданих, охороняти й захищати їхні персони, майно, храми та природну їхню віру…».
Насправді все діялося геть інакше, не так, як в облудних маніфестах «золотого єкатерининського віку». Загарбавши Крим, російська влада вдалася до утисків кримських татар: руйнували їхні будинки, мечеті та цвинтарі, палили книги... Лише впродовж першого десятиліття після анексії уряд відібрав у них і роздав російським аристократам 350 тисяч десятин найкращої землі. Нові землевласники переселяли до своїх маєтків селян із Центральної Росії, закликаючи їх на «вільні» землі. Відтак до кінця ХVIII сторіччя під тиском окупантів із півострова виїхало майже сто тисяч корінних жителів.
Чи залишають люди з доброї волі Батьківщину? Зрозуміло, що ні. Не дарма самі кримські татари називають добу з 1780-х по 1880-ті «чорним століттям». Вимушена еміграція тривала весь цей час. Нового імпульсу додала їй невдала для імперії Кримська війна, коли російські війська, за звинуваченням у міфічній «зраді», знищили без суду тисячі татар. А одразу після війни імператор Алєксандр ІІ, якого сучасна російська історіографія показує великим «лібералом», виношував плани тотальної депортації кримськотатарського народу до Оренбурзької губернії. Дізнавшись про таку перспективу, лише з 1860 по 1862 роки за кордон утекло понад 140 тисяч люду.
Результат: якщо на момент анексії півострова там мешкало майже мільйон кримських татар, то в кінці XIX сторіччя їх залишилося менше 200 тисяч. І, що надзвичайно важливо, повністю занепала освіта; навіть більшість духовних діячів не вміли писати, тоді як у Кримському ханстві розвивалася висока культура. Сучасний французький мислитель Ален Безансон пише: «У той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, в Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра».
На межі ХІХ-ХХ сторіч почалося національне кримськотатарське відродження. Після революціії 1917 року було проголошено незалежну Кримську Народну Республіку. Але татари заважали як «білим», так і «червоним». Ті й інші знищили їх тисячі; а голод 1921-22 років призвів до смерті майже 15 % усього народу.
Більшовики проголосили принцип рівності націй, але, як і за царату, це була тільки облуда. Наприкінці 1920-х, а потім 1930-х кримські татари, передусім інтелігенція, стають жертвою масових репресій. Та найстрашніше було попереду: депортація всього народу в травні 1944 року. Ця трагедія, коли загинуло до 46 % кримських татар, отримала назву Сюрґюн (від Sürgün – вигнанець). Імперія домоглася своєї омріяної мети: вона «зачистила» Крим від його корінних мешканців.
А тепер замислимося. Німецькі нацисти цілеспрямовано знищили приблизно половину європейських євреїв під час Другої світової війни. Російські комуністи не менш цілеспрямовано винищили майже половину кримських татар під час тієї ж війни. Знищення євреїв визнано на міжнародному рівні геноцидом, нацизм затавровано; знищення кримських татар геноцидом не вважають, комунізм не засуджено. І якщо Голодомор сьогодні в незалежній Україні затверджено на законодавчому рівні як геноцид, то Сюрґюн – ні.
Власне, хіба це не тест для українських політиків – не розводитися про злочини царату й більшовизму, а на законодавчому рівні кваліфікувати політику Російської/Радянської імперій щодо кримських татар?
