Проста шизофренія в іншому житті

Батько-створювач Second Life – американський програміст Філіп Роуздейл, голова компанії Liden Lab, яка й є нині основним власником віртуального світу. У 2003 році гра, яку Роуздейл розробляв багато років, стала доступною кожному, хто забажає втекти від негараздів реального світу на пошуки віртуального щастя. Сьогодні у метасвіті 12 млн «мешканців». Коли пан Роуздейл створював Second Life, він казав, що створює не гру, а моделює життя, країну. Але навіть він не знав, як швидко забавка перетвориться на життя, а його «кишеньковий» простір стане глобальним і, як власне будь-який простір, почне структуруватися. У цьому світі можливі абсолютно неможливі речі. Найголовніша принада – це візуалізація власного другого «я», або уявлення ідеального себе, і створення свого аватара, себто героя. Реальний миршавий невдаха натисканням кількох кнопок перетворюється на рокового красеня із фантастичними можливостями. Можна все – змінити колір шкіри, стать, сексуальну орієнтацію, соціальний статус, професію… Тобто створити унікальну машкару, до якої ніколи ніхто не звернеться із глузливим «маска, а я вас знаю!» й яка дозволяє ламати власні комплекси і внутрішні заборони. Як терапія, це напевне, корисна штука. Неврівноважена людина, яка втілює свої хворобливі фантазії, патраючи віртуальних жертв, щоб не перетворитися на реального Джека-Різника, – це вихід. Якби маска не мала властивостей приростати назавжди, руйнуючи зв’язок із зовнішнім світом. Хто дасть гарантію, що ті 12 млн гравців ще остаточно не втрачені для реального світу?

 

Спрощене пояснення, що таке шизофренія, звучить як «роздвоєння особистості». Але власними руками і у глобальному масштабі? Це вже натякає на створення інакшої паралельної системи і великих негараздів із нашою, існуючою, що б не казали, що це все лише заради грошей. Адже принадність світу казкових можливостей Second Life оцінили не лише пересічні громадяни. У тамтешньому просторі присутні не тільки вигадані персонажі з вигаданими долями. Оригінальність концепції спонукала інвестиційну принадність Second Life. Серед тих, хто вложив гроші у «віртуальну економіку» – провідні комп’ютерні компанії, великі банки; у Second Life існують представництва всіх найбільших університетів світу, віртуальні офіси провідних новинних агенцій, модні бренди влаштовують показ нових моделей і їхній продаж власними «second»-магазинами. Будь-яка модель для аватара коштує 1 ліден-долар, а якщо реальний «прототип» вподобав її настільки, що хоче придбати насправді, то одяг доставлять до дому із 15-відсотковою знижкою. Але найголовніше для багатьох, які менше переймаються виключно внутрішніми своїми проблемами, те, що у Second Life можна заробити цілком реальні гроші: курс – 250 ліден-доларів за 1 реальний. Правда, окрім звичних бізнесів, тут можна непогано заробити, скажімо, продаючи… емоції (тобто, їхні анімації), вторинні статеві ознаки чи специфічні рухи (наприклад, для заняття сексом). Страшенно цікаво. І чим далі, тим страшніше.