Однокласники

Я спізнився. Цивілізована частина суспільства вже не перший рік висить на сайті «Odnoklassniki.ru», я ж потрапив на нього щойно.

Після першого, цілком зрозумілого емоційного потрясіння, пов’язаного зі спогляданням раптом постарілих юнацьких облич і їх порівнянням із дзеркалом, настає відразу друге ­– географічне. Ось нинішні координати дівчат, які будили перші спалахи мого лібідо, й хлопців, з якими ділився першими проявами розгубленості перед світом.

США: Нью-Йорк, Чикаґо, Детройт, Лос-Анджелес, Сіетл, Сан-Дієґо... Німеччина: Дрезден, Франкфурт, Вайль-ам-Рейн... Франція: Тулуза... Венесуела: Каракас!.. Два містечка в Ізраїлі, назви яких мені нічого не кажуть. Усього лише одна людина в Росії: Москва. З майже сотні дітей випуску 1972 року (класи 10-А, 10-Б і 10-В) не менше двадцяти обрали емграцію. Повернувся один. З усіх нас, до речі, він був найдорослішим.

Цифри, як кажуть соціологи, не релевантні. Не всі сто є користувачами цього російського сервісу, тож 20 відсотків – мінімальний показник. Підкреслюю, alma mater, яка мене випестила, була цілком звичайною київською школою на тодішній столичній околиці. Столичній – але околиці. Навіть без поглибленого вивчення англійської.

З цього скромного, майже індивідуального досвіду можна зробити безліч висновків у широкому діапазоні між плачем по втрачених синах і дочках неньки до прокльонів на адресу тих, хто ту ж таки неньку залишив у важку для неї годину. І оскільки згадати, коли, власне, година була не лихою, без підказки важко, мимоволі схиляєшся до першого варіанту.

Але плакати не хочеться, коли бачиш фото з рідними усміхненими мармизами. Хочеться радіти за давніх товаришів, що в них на Нью-Йоркщині просторий будиночок (я колись необачно відмовився від депутатства, тож мені такий не світить), гарна дочка, смішний онук, симпатичний собака, акуратний садочок. І ти вже домовляєшся, що заїдеш до них, якщо випаде нагода взяти відпустку й дадуть американську візу (причому і те, й інше досить імовірно).

Мимоволі констатуєш, що діаспора тепер не наслідок біди, як наприкінці XIX сторіччя, чи залізних ґрат, як наприкінці ХХ. Далі, рухаючись шляхом логіки, усвідомлюєш, що еміграція – вже не трагедія, не «маленька смерть» (як сприймався від’їзд друзів до Ізраїлю в кінці 70-х), а звичайна обставина життя. Світ великий, кордони прозорішають, життя – це пригода, а не тягар.

А як же ж Батьківщина? Що ж, кожен сам визначає для себе міру відповідальності за себе і за свою країну, це питання індивідуального, дуже інтимного вибору. Я, скажімо, не міг би емігрувати, в мене така мелодія життя, але це не означає, що я зневажатиму того, в кого вона інакша. Тим більше, що від’їзд рідко буває остаточним.

Американець завжди залишиться американцем, навіть якщо він житиме в нас двадцять років (я знаю одного такого). Француз так само залишиться французом. Українець на чужині стає більшим українцем, ніж удома. Що ж до наших євреїв, то я неодноразово переконувався, що й вони, всупереч прислів’ю, вивозять на підошвах часточку Батьківщини. Із часом образи забуваються, а залишається сентимент, не кажучи вже про «географічні» прізвища: американці Уманські, Бердичевські, Вінницькі приречені пам’ятати про землю предків.

Це я до того, що діаспора, за умови розумного ставлення, є для нації певним ресурсом – не лише матеріальним (про що згадують у першу чергу), не лише додатковим фактором впливу й навтіь любіювання (окрім українців, непогано це роблять вірмени), а й певним резервом, власне, ідентичності. Внесок канадських та американських братів по крові в розбудову незалежної України не варто переоцінювати, але й недооцінювати його було б, як мінімум, невдячністю. Це вони зберегли для нас тексти, пам’ятки, свідчення, звичаї, ауру й, головне, гідність, яких ми тоді конче потребували.

Ми в цьому сенсі, повторюю, не унікальні: італійці, ірландці, поляки, а тепер уже й турки, китайці, індуси живуть у світі «на два доми». Добре це чи погано, залежить від широти переконань і типу культури, але так воно є. Хтось при цьому акцентується на підвищеному градусі соціальних проблем саме в середовищі прибульців, хтось, навпаки, нагадує, що будь-яка сучасна нація є наслідком тих чи інших міграцій, результатом здебільшого не надто ідилічних зіткнень різних етносів. Ми в цьому ряду – аж ніяк не виняток.

Приборкати процес переселення народів не вдавалося ще нікому, крім Гітлера, Сталіна та Пол Пота. Натомість отримати від цього певні переваги – це завдання, гідне держави, що претендує на високе звання європейської. Це я себе так заспокоюю. Хоча, насправді, талановиті мої однокласники стали б сьогодні нам у пригоді.