Давно я так не раділа з приводу дій нашого Президента – без жодної іронії. Не знаю, хто порадив йому повезти в Москву саме таку добірку речей із приватної колекції українських старожитностей. Але більш промовисту (і при цьому цілком мирну й інтелігентну) демонстрацію того, хто насправді є «старшим братом», годі й уявити.
Річ у тім, що народна ікона для російського культурного, даруйте, дискурсу – те саме, що світська музика чи портретний живопис для російського ж суспільства XVI ст. Тобто більшість тамтешнього населення не уявляє, що таке взагалі могло бути.
У нашому іконописі завжди було дозволено все, що не заборонено. У російському навпаки – заборонено все, що не дозволено. Тому не дивно, коли в писаних на вітчизняних теренах у XVI чи XVIІ століттях «Страстях» Христа вартують вусаті «римляни» у кірасах та шоломах-моріонах, підозріло схожі на коронних жовнірів. Богородиця відпочиває після пологів на вишиваній хрестиком подушечці, а Небесний Єрусалим у «Страшних Судах» ховається за грубезними фортечними мурами, наїжаченими баштами з машикулями (це такі дірки, через які ворогові на голову лили гарячу смолу).
Коли вже профі таке собі дозволяли, то прості сільські богомази зі зворушливою старанністю відтворювали безліч побутових дрібниць, писали лики святих зі своїх сусідів, а з кольором поводилися просто й відчайдушно – щоб було яскраво та контрастно. Коротше кажучи, «робили красиво» відповідно до свого та замовника смаку. Такий середньо-вічний підхід до справи зберігся аж до ХХ ст. Тож народна ікона, скажімо ХІХ віку, має значно більшу мистецьку цінність, аніж її сучасниця, написана професіоналом.
У російському ж іконописі самодіяльність була неприпустимою: коли в XVIІ ст. тамтешні живописці спробували не те що додати до канонічних зображень якісь побутові деталі, а просто почали моделювати лики світлотінню, здійнявся страшенний вереск. Церкві ці мистецькі шукання дуже не сподобалися, тож «модернізовані» ікони вилучали, а православні панотці виколювали очі ликів і носили спотворені образи вулицями Москви – на пострах вірянам. Незнайома нашим північнохідним сусідам і така річ, як закарпатська ікона на склі. Техніку навіяно вітражами католицьких церков, що колись вразили уяву православних гуцулів, які, вряди-годи потрапляючи до міста з диких гір, бували заскочені красою та, не комплексуючи, намагалися її відтворити вдома. У Росії свого часу спроби запозичити трохи досвіду в католиків закінчувалися анафемою митця, тож бажання вправлятися у «не ліцензованому» іконописі в місцевих художників відбили ще років 400 тому. Саме тому виставка творів з президентської колекції має стати справжнім культурним відкриттям для освіченої російської публіки та ще одним поясненням культурної окремішності й самодостатності України.
Втім, підозрюю, що дехто за хутором Михайлівським скаже, буцімто українці ніколи не вміли як слід малювати, от у них і повиходило казна-що. Але невміння малювати закидали й Казимиру Малевичу, який був великим поціновувачем народного малярства.
