В Одесі побутує такий анекдот: "А це пам’ятник невідомому матросові Рабиновичу. – А чому «невідомому»? – Бо невідомо, чи був він матросом…" Дещо подібна ситуація трапилася з нашими уявленнями про визначного князя ХІІІ ст. Олександра Невського. Ми знаємо, був він прозваний народом «Невським» за визначну перемогу над шведами на Неві у 1240 році. Це можна прочитати й у сучасних українських підручниках. Проте наші російські сусіди, у яких проблематика Невського для науковців все ж ближча, вже дещо розчарувалися. З’ясувалося, що жодний сучасний князю Олександрові Ярославичу літописний текст не згадує його як «Невського». Вперше так його назвали в московських літописних зводах XV ст., а закріпилося «визначне значення» цієї битви при Іванові Грозному та Петрові І, які воювали за Балтику в тих самих краях. Радянські історики, відмічаючи славні віхи в боротьбі з ворожим Заходом, цю оцінку лише закріпили та створили її хрестоматійний виклад, який усім нам відомий із дитинства. Покоління учили тому, що Олександр із усім «руським народом» зупинив буквально «навалу» шведів на Русь, що загрожувала самому існуванню країни.
Що ж відбулося насправді? У 1240 році шведи здійснили один із багатьох і звичних на той час рейдів на околиці Новгородських земель (новгородці теж часто нападали на шведів). Самих шведів було небагато; коли вони отаборилися на невському березі в гирлі річки Іжори, то надіслали до Новгорода (за 200 км) тодішньому місцевому князеві, молодому Олександрові Ярославичу, виклик на бій. Той, не маючи часу покликати на допомогу свого батька, князя Ярослава, з невеликою дружиною вирушив проти ворогів. Коли він підійшов до Неви, то більшість шведів «з Божою допомогою» вже були винищені на іншому березі Іжори, де, за «Житієм» князя, «не міг пройти полк Олександрів». Як пише один із провідних сучасних російських істориків Ігорь Данілєвскій: «Іншими словами, перебиті шведи – не на совісті новгородського князя та його дружини. Швидше за все, вони загинули в бою з
місцевими племенами, які, очевидно, й були реальними переможцями в цій сутичці. Дружина ж новгородського князя виявилася для них, мабуть, лише підмогою…» Тому не дивують свідчення літописів – новгородці втратили хіба з двадцять вояків, що для «великої битви» якось невірогідно.
Загалом же для сучасників це була суто рядова подія, котра мала набагато менший розголос, аніж ближчі в часі битви під Псковом та Ізборськом, де загинули сотні й сотні людей. Сьогодні у двох із чотирьох російських шкільних підручниках, які мені вдалося прочитати, ця «битва» взагалі не згадується. Нічого екстраординарного, ніякої «вирішальної перемоги всього руського народу», і вже точно не «найбільша битва Середньовіччя». В південноруському літописанні вона теж не згадується, бо для наших земляків вагомішою була перемога Данила Галицького над хрестоносцями під Дорогичином у 1237 році (про це радянські підручники писати не любили).
Уславлення канонізованого православною церквою Олександра Невського позбавило вшанування нащадками справжніх героїв. Олександр же, який між католиками із заходу й ординцями зі сходу завжди обирав останніх, став «святим – захисником віри». Та якщо порівняти «здобутки» Олександра Невського з подіями пізнішими, то в 1941– 1945 роках таких людей називали колаборантами й зрадниками. Бо поки руський народ намагався позбутися ординського іга, Олександр, навпаки, накидав його на ті землі, куди воно не сягнуло самотужки. Святий князь віддав, наприклад, під владу Орди незахоплений монголами той самий Новгород, потопивши волелюбне місто в крові. Дуже, мабуть, були «вдячні» новгородці своєму «героїчному захисникові».
Якщо ж повернутися до нового фільму, то єдине, що спадає на думку: музика – народна, слова – ФСБ. Сценарій реалізує властиву сьогоднішній російській ідеології доктрину «обложеної фортеці» й шпигуноманії. Підступні бояри-олігархи таємно співпрацюють із не менш підступними агентами Заходу, «хочуть жити на західний манер» і продають батьківщину. Бояри, щоб унаочнити глядачам свою зраду, малюють для шведів карту Неви зі зручним місцем для висадки (так і хочеться сказати: «и карту укреплений советской стороны»), то дарма, що шведи на Неві вже чотириста років почувалися, мов удома, жодних карт не потребуючи. Але все пояснює цілком щирий діалог князя Олександра зі своїм соратником:– Дитинство закінчилося: ворогів усе більше. – Так! А друзів усе менше... Втім, то російські клопоти. Прикро лише, що участь у цьому фільмі – профанації історії – взяв наш великий актор Богдан Ступка, зігравши в ньому одну з другорядних ролей.
