В середині квітня старий лондонський друг Фред повідомив мені про смерть Пабліто, виноторговця з іспанської крамнички «Бодеґа» на півночі британської столиці. До свого електронного листа Фред навіть зворушливо додав мапу району й розклад автобусного маршруту, аби я – раптом опинюся в Лондоні – зміг прийти на церемонію прощання до місцевого католицького центру. Ще запропонував мені, як він висловився, «знаменитому київському пись менникові», скласти кілька рядків про Пабліто, щоб його близькі могли прочитати їх під час поминальної служби. Я написав: «Якби у каталонського бренді Mаscaro було горло, воно б говорило голосом Пабліто. Ось чому ми всі любили Mаscaro».
Я познайомився з Пабліто в середині 1980-х. Ми були з ним людьми одного ґрунту – винного. Та саме йому я зобов’язаний наукою іспанських вин, до яких тоді ставився з деяким побоюванням. У першу ж із ним зустріч, коли я заради цікавості розглядав кустарні наклейки на пляшках безнадійно провінційних іспанських вин, Пабліто запропонував мені келих ріохи. Я відповів, що прийшов за Codorniu й процитував Девіда Герберта Лоуренса, який безапеляційно порівнював п’янкі трунки Іспанії з «гнилісною сечею старої клячі». Але для годиться спробував – Federico Paternina 1983 року. В ту ж мить мені стало соромно і за себе, і за Лоуренса.
Келих ріохи зблизив мене з Пабліто на кілька років. Від нього я почув, що в роті вино зустрічається з душею, й що це може бути любовне побачення. Після закриття крамнички ми разом відкорковували пляшки, нюхали корки, делікатно протирали горлечка, свічкою висвітлюючи осад в зобу пляшки. Після того змагалися в перерахунку ароматів: чорна смородина, пармська фіалка, суниця, гума, гірчиця, сироїжки, перець, вовна...
А ще він відкрив для мене абетку хересу, навчив визначати, чим удобрювали виноград, з якого робили простодушно-солом’яне fino чи похмуро-золотисте oloroso: першокласним кінським гноєм чи свинячим гівном. А його оповідь про те, що у небо Іспанії злітають тисячі білих голубів у той час, як із преса падають перші краплі майбутнього хересу, звучали для мене як кращі вірші андалузця Гарсіа Лорки.
На початку 1990-х ми роз’їхалися: Фред став мадридським корреспондентом Reuters, я відбув до мюнхенської редакції «Свободи», а Пабліто… ні, він не поїхав, але щось із ним трапилося. Він зробив різкий крен у бік бренді. Докурився до того, що піднебіння покрилося мало не кіптявою. Брати витіснили його з «великого» бізнесу, й він по вісім годин стояв за прилавком. Дружина пішла, забравши двох чорнооких янголят. Він страждав від емфіземи, безнадії, самотності.
У день поминок Пабліто я купив пляшку ріохи й пом’янув друга.
Ось уже кілька років я не вживаю колись улюблених напоїв: елегантне Mascaro, класичну Grappa del Petrarca, забористе Marc de Champagne. Так подовжую свій винний вік. Поки виходить.
