Восьма ранку, Київ, станція метро «Вокзальна». Попереду мене на ескалаторі дві панянки – принаймні одна з них явно щойно приїхала з Київської області – ведуть собі світську бесіду. Зрозуміло, російською, точніше, мовою, яку вони вважають російською. В обох жахливий акцент. Ні, маю на увазі не тільки знаковий український фрикативний [г], але й добрий десяток інших звуків у мові чарівних дівчат. Судячи з усього, вони давно знайомі й обом добре відомо, що російська для них нерідна. Перед ким вони прикидаються? На кого намагаються справити враження? На мене?
Вечір. Київ, ресторан у центрі міста. Юнак-офіціант приймає замовлення. Хопцеві нема й двадцяти, і, зважаючи на акцент, він приїхав підкоряти Київ із Броварів, Черкас або Золотоноші. Але не із Санкт-Петербурга. Що ж дає йому право бридливо кривитися, зачувши мою українську? Спроб перейти на обрану мною мову й мови бути не може, пробачте за каламбур.
Ви, зрозуміло, можете вважати мене дріб’язковою, та я впевнена, коли я плачу більше 60 гривень за порцію салату, то, принаймні, заслуговую, щоб офіціант не дивився на мене, як на мо- крицю. Комізм цієї ситуації в тому, що українська для офіціанта явно є рідною мовою (і єдиною, якою він говорив у дитинстві), а для мене, як для білінгви, котра після закінчення російської школи не скористалася шансом без іспитів вступити на російську філологію, – вивченою. Коли я була у віці юнака-офіціанта, моєю проблемою був російський акцент, а не український, як у нього.
Певний імунітет від цієї вже всім набридлої дилеми мені заклала покійна бабця – теж білінгва. До війни вона мешкала на вулиці Прорізній у Києві, й ще в ті часи, коли про проблему української мови говорити було не тільки не прийнято, але й не надто безпечно, ділилася спогадами про Київ 1930-х років: «Як приїде дівчина з села, на другий день вже говорить російською». Тому питання, звідки у великих українських містах з’явилося стільки російськомовного населення, ніколи не було для мене предметом ілюзій.
Цікаво, що в демократичних бістро та макдональдсах проблем із українською не виникає. Вже й не знаю, чи то корпоративна культура мережевих закладів не схиляє персонал самоствер- джуватися на клієнтах, чи то публіка молодша, а значить, асоціює українську з урбаністичними субкультурами та модними групами, в будь-якому разі, там люди по обидва боки каси не намагаються бути тими, ким вони насправді не є. За моїми спостереженнями, взагалі, чим дорожчий заклад, тим більше шансів нарватися на прохолодну реакцію щодо української.
Я люблю Київ за його здатність змінюва- тися. Ніколи не залишаючись тут на- довго, я гостріше сприймаю його зміни. У 1993-му кияни потроху позбавлялися комплексу другосортності щодо Москви й починали усвідомлювати себе мешканцями столиці.
У 1995-му досить схоже копіювали пове- дінкові стандарти москвичів і фразу «по- наєхалі», приблизно тоді ж затребуваність мігрантів із інших міст почала набувати обрисів помпи.
У 1997-му вже не соромилися слухати свою власну естраду.
У 2003-му усвідомлювали свою ідентичність, так би мовити, «на контрасті». У 2004-му виявилися безстрашними, гостинними, щедрими та дружелюбними. У 2005 й 2006-му – молодими, відкритими, україномовними.
Я вірю в україномовний Київ не тому, що українська мова – «державна», «гарна», «рідна», а тому, що вона є мовою молодих, а значить – динамічною, пластичною й зверненою в майбутнє. І хоч це не завжди розуміють приїжджі провінціали, лишається надія на справжніх столичних снобів – ці ж бо завжди тримають ніс за вітром.
