Мого однокурсника по Академії мистецтв – фіна, уродженця міста Турку, ми поштиво називали Харі Хейнович Юнніла. Від великої любові, звісно. Харі дуже сміявся зі свого «по-батькові» в слов’янській інтерпретації, та був ґречний, і тому слів на кшталт «засранці» не вживав навіть незрозумілою нам фінською.
Іноземні студенти в нашому виші дивиною не були, але мали зазвичай піратське походження – кубинці, перуанці й інші гарячі «латиноси». А тут представник капіталістичної Європи, якщо ж зважити, що час появи Харі припав на 1991 рік, то був він абсолютним самогубцем. У країні безлад, свіженька незалежність, гарячої води, як завжди, немає, масла-хліба- кефіру вже немає, навіть грошей пристойних немає – якісь «купони».
Те, що Харі – європеєць неправильний, з’ясувалося відразу. На відміну від нас, він знав кілька європейських мов. Як син багатолітньої Голови товариства радянсько-фінської дружби міста Турку розмовляв російською майже без акценту. Потинявся світом, провів порівняльний аналіз кількох славетних осередків художньої освіти – від Гельсінської академії до Паризької. Не сподобалося, й він зупинився на Київській. Але мотив його вчинку був незбагненний. На наше логічне питання «Який біс поніс тебе на ці галери?», Харі почухав руду цивілізовану борідку й щиро зізнався, що він никається від армії. Тобто від рідних фінських військ.
Привід непатріотичний, хоча й вагомий. Та фін дійсно хотів вчитися мистецтву, і його уявленням про художника цілком відповідала славетна українська графічна школа. Харі був наполегливим студентом, він майже жив у майстерні: харчувався ряжанкою, був блискучим нехлюєм – через його недоїдені бутерброди в нас завелися миші. Сміттєву «вавілонську вежу» вінчала в його кутку біблія фінською (Харі був ревним баптистом), а його численні курсові з графічних технік суцільно присвячувалися сюжетам із Писання. Старанно, хоча й без блиску.
Цивілізаційний переворот в його душі трапився, коли влітку він потрапив у Крим. Цей мешканець Півночі закохався в наш півострів до нестями. Аж почав базікати про кримське ПМП, до третього курсу вивчив, паразит, українську й постійно казав, що країна, котра має такі море та гори, прекрасна за визначенням. Південь увійшов у нього, немов татаро-монгольська навала. І він на очах змінився як художник. Звідкіля взялися ці відчайдушні лінії, пристрасний колір, атеїстичні сюжети! Зрадник Харі на очах набував іншої ментальності. Фінляндія в його душі зникла за «такімі большимі снєгамі».
Я непогано знаю сучасне фінське мистецтво й особливо ціную тамтешню рафіновану холодну графіку. Але Харі на тлі рідного мистецького топосу виглядає, як магнолія в тундрі. Й тому сьогодні він успішний художник у себе на батьківщині. Отакий постмодернізм. Можливо, Кіплінг і правий, що Сходові й Заходу ніколи не бути в парі. Але тому факту, що Південь і Північ природно дають чудернацькі їстівні гібриди, є наочний приклад.
