Два роки тому мені довелося побувати в редакції «Бірмінгем пост», головної газети другого за величиною міста Великої Британії. Вразило не сучасне обладнання, а те, що ніде не було видно молодих облич, дівчат і хлопців років 20–25, які часто становлять більшість в українських редакціях. Я пожартував, що, мабуть, усю молодь заслали на завдання, тоді як «ветерани» сидять у редакції й нікуди не бігають. У відповідь почув, що у них «молодь» починається з 30–35, в основному ж працюють журналісти 40–50 років. Виняток лише підтверджує правило.
Справа в тому, що, на думку британських колег з «Бірмінгем пост», тільки людина, яка вже щось пережила на цьому світі, може самостійно дати оцінку подій, свідком яких вона стає. Лише тоді статтям журналіста довірятимуть.
В Україні досвідчених журналістів ледь не гуртом списали в архів радянської історії. Молоді журналісти енергійніші, технічно грамотні, швидко підхоплюють нові тенденції, та й коштують власникові ЗМІ дешевше.
Власне, така тенденція спостерігається в усіх колишніх країнах соцтабору: Хорватії, Чехії, Угорщині, країнах Балтії. Але практично скрізь це призвело до погіршення якості журналістики.
Більше того, на зміну класичним журналістським жанрам і редакційній незалежності в ЗМІ прийшли розважальні ток-шоу, піар, замовні статті та прихована реклама. Тут ми не пасемо задніх і можемо сміливо претендувати на місце лідера серед країн Східної Європи.
І ось читаю підручник із фінансів для студентів університету в Гарварді, де описується механізм встановлення ринкової вартості акцій публічних компаній. Мільйони громадян, які живуть у країнах зі справді ринковою економікою, зберігають свої заощадження в акціях та інших цінних паперах. Які акції купувати чи продавати, вони вирішують, зважаючи на економічні прогнози, надруковані у ЗМІ. Щоб не зазнати збитків, споживачі такої інформації зацікавлені в чесній і об’єктивній роботі журналістів.
Можливо, я не правий, але здається, що нам не вистачає двох речей: поваги до власної репутації і мільйонів українських власників, котрим є що втрачати, «окрім власних ланцюгів». Тоді читачі й глядачі справді могли б стати контролерами четвертої влади, якою вважають пресу загалом.
