Жив я тоді в Чернівцях на вулиці поблизу кладовища. В ті далекі часи померлих ховали на вантажівках. Вантажівки повільно, я би навіть сказав, величаво пливли містом, за ними крокували безутішні родичі й друзі покійного, а сам він лежав у відкритій труні в кузові, обкладений вінками з креповими стрічечками. Ми жили на другому поверсі старої австрійської вілли, і я з вікна міг роздивлятися байдужі обличчя трупів, траурне вбрання масовки, роздуті щоки лабухів.
У літні та зимові канікули дня не проходило без похорону. Особливо до душі мені були зимові. Процесії в'язнули в снігу, і я, озброївшись театральним біноклем, буквально вивчав рухи, міміку, сльозовиділення. Іноді мені щастило – і я міг спостерігати за цією церемонією двічі-тричі на день. Я був упевнений, що місто переймається лише одним: смертю та супутніми їй ритуалами. Чомусь мене не дивувало, що помирають не лише старі, але й широкоплечі чоловіки, квітучі жінки, навіть діти. Одного разу я побачив у труні хлопчика мого віку, з таким самим чубчиком, як у мене, і в такому ж брунатному костюмчику з перламутровими ґудзиками. Всі, хто йшли за труною, відчайдушно ридали. Та, на жаль, їх глушив оркестр. Музику лабухи завжди виконували одну й ту саму: траурний марш Шопена. Тоді я не знав, що це «марш» і що його написала людина на прізвище Шопен.
Кілька років потому ми переїхали в інший район. До того часу місто змінило своє ставлення до смерті, ніби почало соромитися, цуратися її. Процесії геть зникли, трупи переселили до синіх автобусів, лабухів заслали на кладовище. Вихідними я потайки від батьків ходив на чужі похорони, аби послухати музику. Так для мене почалася класика. Пізніше я почув і гаряче полюбив реквієми Моцарта і Cальєрі, похоронну музику з третього акту Вагнерівського «Парсифаля» та «Біля могили Вагнера» Ліста, Begrabnisgesang Брамса і його ж «Траурну оду», Danse Macabre Сен-Санса й «Реквієм для Лариси» Сильвестрова...
Уже багато років я ходжу в крематорії та на цвинтарі лише тоді, коли для цього є серйозний привід. Мені більше не потрібно примазуватися до чужих процесій. Перед кладовищами я віддаю перевагу концертним залам. Що може бути прекраснішим за музику?
