Спроба №2

 

  

Українські євроатлантисти цього тижня отримали велику порцію оптимізму. Привіз її сам Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер. Під час дводенного візиту в Україну він зустрівся з керівництвом держави, а посли НАТО відвідали Дніпропетровськ, Харків та Львів. Не скрізь його зустрічали радісно, але скрізь слухали уважно. «Для України дуже важливо приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), тому я зроблю максимум можливого, щоб країничлени Альянсу досягли консенсусу в цьому питанні», – це ключове повідомлення, з яким до нас завітав пан Схеффер та посли 26 країн–членів НАТО. Україна в особі президента Віктора Ющенка пообіцяла, зі свого боку, докласти всіх зусиль, щоб уже цьогоріч стати учасником ПДЧ.

 

Квітневий саміт Альянсу в Бухаресті не виправдав євроатлантичних сподівань України: Франція та Німеччина виступили проти нашого приєднання до ПДЧ. Напередодні зустрічі керівництво України звернулося до НАТО з листом, у якому, як потім скажуть недоброзичливці, «просилися» до цієї структури. Причину відмови варто шукати саме в «листі трьох»: по-перше, він спричинив внутрішній конфлікт у державі, по-друге, в Альянсі цей лист не розцінили як однозначне бажання приєднатися до ПДЧ (див. тут). Тоді ж, не зважаючи на відмову, у відносинах України та НАТО розпочався «період інтенсивної взаємодії». З візитом пана Схеффера «пост бухарестський синдром» в Україні закінчився, тепер починається цей анонсований період. Як банально це б не звучало, але тільки від інтенсивності дій України залежить, чи отримаємо ми ПДЧ на черговому саміті НАТО в грудні. Адже роботи в нас багато. Насамперед це вправи з міжнародної дипломатії. Липень стане справді важливим для української сторони: до нас приїде канцлер Німеччини Ангела Меркель, а очільник МЗС Володимир Огризко з офіційним візитом відвідає Францію. Саме ці дві держави заблокували шлях України до ПДЧ.

 

Не менш важливий момент – робота над власними помилками, здебільшого політичними. За словами єврочиновників, аби приєднатися до Плану, Україна має демонструвати, перш за все, єдність прозахідних політичних сил. Показово, що під час зустрічі з паном Схеффером прем’єрка Юлія Тимошенко подарувала йому монографію Віктора Януковича, в якій задекларовано вступ України до НАТО в 2008 році. Але сама не заявила однозначно про те, що Україна має вступити до НАТО, а послалася на рішення майбутнього референдуму з цього питання. Не сприяє приєднанню до ПДЧ і те, що демократична коаліція перебуває на межі розвалу. З цього погляду вихід із неї депутата Бута, який і досі перебуває в запасі збройних сил Росії, є вельми показовим.

 

Грудневий саміт НАТО буде 60-м, тобто ювілейним. Є думка, що святкова атмосфера засідання не сприятиме ухваленню важливих рішень. Але якщо Україна не скористається спробою №2, то наступний шанс може отримати дуже нескоро – передвиборчий 2009 рік лише загострить політичне протистояння в державі. Отже, в України є рівно півроку.