Минулий тиждень позначився рекордною кількістю новин на тему кризового стану на ринку не рухомості. Так, компанії-забудовники заявили про намір зупинити проекти з будівництва житла внаслідок падіння попиту й звернулися до держави з вимогою полегшити умови кредитування для покупців. Натомість аналітики «Інституту приватизації» вважають, що квартири в Києві продають за ціною в 3,1 рази дорожче від собівартості, й очікують падіння цін наприкінці 2008-го – на початку 2009 року на 25-35%.
Те, що стагнація на житловому ринку перейшла в кризу, сумніву вже не викликає. Але парадокс у тому, що ця криза не означає неминучого обвалу цін, на який уже років зо три сподіваються «безквартирні» українці. Це справ ді було б так, якби в нас діяла західна модель ринку, за якою головним пріоритетом забудовника є задоволення попиту з боку кінцевого споживача. Натомість в Україні найцікавішим для будівельних компаній клієнтом був аж ніяк не той, хто купував квартиру для власного проживання. Попит формували дві інші категорії. Перша – спекулянти, які купували житло, щоб його перепродати (в умовах стрімкого здорожчання квадратного метра це гарантувало 1,5-2- разовий прибуток). Друга – люди, котрі використовували нерухомість як найбільш надійний спосіб захистити свої заощадження.
Однак, аби ця схема працювала, в ній обов'язково повинна бути «фінальна ланка» – ті, хто куплять квартиру для себе. А ціни зросли настільки, що стали недоступними для «кінцевих» покупців. Але власники житла на продаж не мають намірів системно знижувати ціни, натомість будівельні фірми зупинятимуть нові проекти, а по тих, що вже в роботі, покладатимуться на пільгові програми іпотечного кредитування й акційні знижки. Спекулянти ж просто триматимуть квартири до кращих часів – податку на нерухомість немає, відповідно, і витрат майже ніяких. У такому режимі «цеглина» української нерухомості не впаде ще дуже довго.
