Президент нагородив орденом «За заслуги» Бориса Колесникова. Зовсім недавно почесну грамоту ЦВК за сумлінну роботу отримав Сергій Ківалов, а трохи раніше той самий Президент вручив орден Михайлові Потебеньку. Я не збираюся іронізувати щодо внеску згаданих осіб до «розбудови незалежної держави», ба більше, не почуваюся компетентним їм у цьому внескові відмовляти. Але хочу звернути увагу на спосіб, у який усі ці високі відзнаки були роздані. Чому ми не почули жодних коментарів, якщо не Президента, то його найближчих соратників? Все таки наш Президент знаходиться на своїй посаді завдяки Майданові, а ще зовсім недавно ми чули про сьогоднішніх віншованих достойників трохи інші речі. І, що важливіше, вірили тому, що чули! А ще вірили, що влада в нашій державі може і мусить бути іншою!
Хочу помилитися, але отакі жести влади так і кортить потрактувати як чергові кроки до профанації того, що ще так недавно здавалося найсвітлішою сторінкою пострадянської історії України – Помаранчевої революції. І, що важливіше, – власне профанації ідеї громадянського спротиву. Цинічна влада хоче і нас зробити циніками! Хоче, аби ми повірили, що державні справи нас не стосуються. Хоче, аби ми брали з нею приклад.
Вони не вміють дотримувати слова і вже порушили усі можливі домовленості, принаймні, озвучені публічно. Вони й надалі не вірять в Україну. Найкращий доказ цього, перед яким втрачають сенс усі пафосні заяви – те, що наша «еліта» усіх кольорів лікується за кордоном. Вони згадують про умови життя звичайних українців, коли вибух газу знищує житловий будинок, або коли гинуть десятки шахтарів. Вони живуть коштом країни, але не відчувають потреби серйозно думати про її майбутнє.
Як пояснити, що в Польщі, де позачергові парламентські вибори відбулися пізніше за українські, вже працює новий уряд?! Як пояснити зухвалу втечу пана Каліновського, про яку вже ніхто й не згадує. Кого хвилює, що в Україні найвища в Європі смертність на дорогах? Кого чіпляє, що в Києві зникають останні українські книгарні? Кого непокоїть, що ми впевнено крокуємо попереду наших сусідів за кількістю ВІЛ-інфікованих? І кого ще дивують годинники і торбинки за кількадесят(сот) тисяч доларів на наших обранцях, які офіційно задекларували доходи на рівні менеджера нижчої ланки?
Наші політичні «еліти» надалі на «ти» з журналістами і ректорами університетів. Вони надалі домовляються з постраждалими про матеріальні компенсації й не хочуть думати про системні реформи. Вони певні, що можна тримати заробітну плату вчителів, лікарів, міліціонерів чи інженерів на сучасному рівні й одночасно високопарно розважати про боротьбу з корупцією. Вони перекривають рух, аби дістатися, куди їм треба. Вони перекривають книжковий ярмарок, якщо хочуть придбати кілька книжок. Вони вважають себе вищими, кращими і достойнішими за «маленьких українців», тобто, за нас із вами.
Ми вже чудово розуміємо, що майже всі вони однакові, що український слон, вживши метафору Віктора Ющенка 2004 року, не поспішає прокидатися. Але чи ми наближаємося до зрозуміння, що це ми дозволяємо їм бути такими?
