Оговталися. Подобається це комусь чи ні, а нам далі жити з Олегом Тягнибоком
Олег Ярославович скаржиться, що його свідомо ігнорують. Має рацію. Журналісти ним гребують. Пишуть поза очі. Не запрошують на ток-шоу. Не знають, що з ним робити. Дарма. Успіх «Свободи» на виборах у Тернополі – це феномен національного масштабу, який попри регіональні особливості, попри втручання ручного керування, попри кричущі помилки конкурентів засвідчує новий політичний пейзаж у країні.
Тлом цього пейзажу є тотальна огида до політики як такої й політиків персонально за списком. Країна, або принаймні частина країни, готова купитися на прості й зрозумілі гасла, особливо якщо їх почистити від неполіткоректних деталей. Що ж, не ми перші, не ми останні. Дивно не те, що нарешті потужно заявила про себе політична партія націоналістичного спрямування. Дивно, що це сталося так пізно. Адже попередні спроби були або суто локальними, або відверто маргінальними, або мали відчутні риси штучних політичних чи навіть арт-проектів, або все це разом.
Чи небезпечна «Свобода» для України? Я вважаю, що так. І не тому, що вона неминуче провокує активізацію проросійської п’ятої колони, а тому, що пропонує прості рішення там, де потрібні складні системні стратегії. Подолання світової рецесії плюс модернізація національної економіки – це не ті завдання, які вирішуються засобами профспілкового «солідаризму» зразка Сціборського-Мельника (офіційна програма «Свободи»), не той інструмент.
Але є ділянки, де жодних надскладних технологій не треба. Виконувати функціональні обов’язки. Виконувати обіцянки. Не красти, не «дєрібаніть». Якщо виділили кошти на асфальт, то покласти асфальт на дорогу, а не гроші собі в кишеню. Вгамувати апетити. Щойно з’явилася сила, яка попри весь попередній негативний досвід зможе переконати виборця, що її руки не крастимуть, а покращуватимуть життя вже сьогодні, довірливий українець їй повірить, бо це як норма закладено в його культурну матрицю.
Бодай з одним у висловлюваннях Тягнибока та його адептів можна погодитися беззастережно: в Україні досі повсюдно процвітає українофобія – байдужість, зверхність, копійчаний снобізм, класичне «панське» хамство («панське» в лапках, бо варто подивитися на тих «панів») стосовно всього, що озвучене українською, сформульоване в українській системі координат. Українізація освіти, преси, телебачення, книговидавництва залишається здебільшого імітацією бурхливої діяльності. Можна сперечатися, наскільки мова й культура титульної нації вийшла з гетто (хтось каже, що ні, хтось стверджує, що вже так), але територія, де вона почувається комфортно, незіставна навіть із арифметичною часткою в складі населення українців за кров’ю та ідентифікацією, не кажучи вже про їхню роль у державі.
І годі маніпулювати причинами та наслідками. Не тому в Луганську готуються збудувати пам’ятник Катерині ІІ та «жертвам ОУН–УПА», що в Тернополі перемогла «Свобода». Все навпаки і за хронологією, і за суттю: націоналісти продемонстрували силу, тому що українська держава виявила неспро-
можність (відверто кажучи, й не надто велике бажання) по-справжньому забезпечити права більшості своїх громадян, захистити їх від реальної дискримінації, інформаційного тиску з-за кордону та помиїв люмпенізованої квазіросійської квазікультури.
Тому чинним політикам «вищої ліги» (за висловом самого Тягнибока) не варто питати, по кому подзвін.
