Свій серед чужих

 –З дитинства, відколи пам’ятаю себе в українському селі Медвин. Втім, у Москві національне самовідчуття справді загострюється. Тим більше, коли працюєш від імені України в арбатському світі. Тут Тарас Шевченко «блукав по закарлючистих вулицях московських», а в квітні 1861 року домовина з його прахом два дні стояла в арбатському храмі Тихона Амафунтського, де відбулася панахида. З вересня 1916-го по березень 1917 року на Арбаті, 55 жив царський засланець Михайло Грушевський, який пророче писав, що «здавалося особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії». У Москві, з особливим щемом згадуються слова Грушевського про те, що ми є великим народом і зобов’язані представляти його з достоїнством.

 

 

 

– Буває по-всякому. І в «облозі» були, і квіти нам приносили під час Майдану, і теплі речі для Майдану – і росіяни, і українці, які давно вкоренилися у Москві. А взагалі, коли державна політика здійснюється мудро й виважено, проблем в роботі Центру немає. Хоча частенько порозумітися з російським інтелектуалом стократ легше, ніж із вітчизняним горе-патріотом, який робить собі таке-сяке ім’я на тлі чергового московського галасу.

 

 

– Думаю, що це відбувається тому, що в їхній генотип умонтовано імперський синдром. Упродовж століть «Малоросія» сприймалася невіддільною частиною Росії, ще й нині деякі російські гарячі голови стверджують, що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». Подібні «наукові» стереотипи відображаються в буденній свідомості. Якось мені довелося чути, як чоловік на підпитку кричав у вікна Культурного центру: «Ну, что, украінци?! Запомніте, Украіна – ето русская зємля! Русская! Понятно?!» Звичайно, мені можуть сказати, що це трапляється не щодня. Згоден. Але повчати нас у Москві люблять досі. Скажімо, Тарас Шевченко свого часу не сприйняв імперську 5-вежеву громіздкість храму Христа Спасителя: «Крайне неудачное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилась на показ среди белокаменной». Так от, сучасний москвознавець Лев Колодний напучує, як треба було поетові думать про московські штуки: «Сравнивать храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золоченых шлемах, или с крепостью из пяти башен»:

 

«До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!»

 

У. Т.: Як ви ставитеся до ідеї написання спільного підручника з історії України і Росії?

 

– Грушевський на ділі показав, як відновити історичну справедливість у царині науки, тож зараз Україні просто необхідно писати свої правдиві підручники. Водночас особливо важливою є робота вчених Інституту історії України НАНУ на чолі з Валерієм Смолієм, які спільно з російськими колегами (а серед них багато справжніх вчених, а не тільки політнауковців), обговорюють гострі питання нашої спільної історії.

 

У. Т.: Наскільки сильною є підтримка Центру з Києва?

 

– Дехто в Україні не втрачає надії комерціалізувати діяльність унікальної державної установи, перетворивши її в абиякий бізнес-центр. Але ми вперто ведемо свою лінію. Ось зараз в основі нашої діяльності знаходяться масштабні проекти «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Діалог культур», «Презентація»… Результатом двох перших проектів стало, зокрема, виявлення в російських архівах і публікування досі невідомих документів, що стосуються життя Шевченка та Грушевського. Вперше складено карту перебування Шевченка в місті. Ми впритул підійшли до проведення екскурсій стежками, якими ходили наші великі українці.

 

 

У.Т.: Наукова розробка московської Шевченкіани вже вичерпана чи продовжується?

 

– Зараз готується книга «Шевченко і Щєпкін», а наприкінці лютого виходить у світ в Москві (українською мовою!) монографія «На славу нашої преславної України» про дружбу Шевченка з Осипом Бодянським – видатним українським і російським славістом, професором Московського університету. До речі, в цьому році виповнюється 200 років з дня його народження, і ми вже започаткували проект «Осип Бодянський».

 

У. Т.: Ще й досі не вщухають суперечки, був Гоголь українським письменником чи російським... Чи підтримуєте ви зв’язки з українцями, які перебралися в Росію, аби вони не втрачали своєї українськості?

 

– Нещодавно у вашому часописі мистецтвознавець Дмитро Горбачов, який, до речі, виступав у Центрі з розповіддю про українських художників Москви і Санкт-Петербурга, а зараз знову їде до нас з виставкою, зауважив, що в цих містах вітчизняні художники «розчиняються як українці». Так от, ми надаємо таким митцям можливість у межах проекту «Відомі українці в Росії» виставляти у Центрі свої роботи. Невдовзі покажемо твори санкт-петербурзьких членів Спілки художників Росії на виставці «Я родом із України». Окремо хочу сказати про друзів Центру – відомих українців, які давно вже стали надбанням російської культури і науки. Це перш за все Олексій Петренко, Белла Руденко, Елліна Бистрицька, Василь Лановий, ректор Московського університету Віктор Садовничий, мер Санкт-Петербурга Валентина Матвієнко, перший віце-прем’єр московського уряду Людмила Швецова. А символом Культурного центру України без перебільшення став перший український космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Павло Попович, який не забув рідну мову, будь з ким позмагається у виконанні українських народних пісень.

 

У. Т.: Кілька років тому, коли я частіше бувала в Центрі, мене вразили матеріали (деякі я бачила вперше), що висвітлювали діяльність Симона Петлюри, ОУН-УПА, а також вразили історичні читання про Голодомор в Україні, на яких було так багато росіян, і науковців, і пересічних москвичів. Це здавалося чимось нереальним на тлі кремлівських веж, що так добре видніються з горішніх вікон Центру.

 

– Так нереально, але – факт. Приходять, сперечаються, запитують, вірять, не вірять, і – знову приходять. Цей діалог із простими росіянами для нас найдорожчий. Для них ми представляємо у себе кращі монографії й документальні збірники з цієї тематики. Нинішній Рік пам’яті жертв Голодомору починаємо презентацією книги професора Київського університету Валентини Борисенко «Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках». Не можу не згадати також, як 24 листопада минулого року в Центрі зібралося півтисячі людей, які разом з усією Україною дивилися виступ нашого Президента і приєдналися до скорботної хвилини мовчання. Потім відбувся концерт-реквієм пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій – спільний виступ хорових капел Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Культурного центру України в Москві і Національного оркестру України «Камерата». І не було в залі відчуження – було глибоке співчуття нашій трагедії, були сльози, була спокута…

 

У. Т.: Але все це суперечить політичній волі тієї держави, у столиці якої знаходиться Культурний центр.

– Ми не політична, а науково-культурна установа, у своїй роботі спираємося на історичні документи й реальні факти. Та й, ми не варимося лише у власному котлі, а залучаємо російських науковців і культурологів, які відстоюють свої погляди. Якщо переконливішою є наша позиція, то честь і хвала нашим аргументам...

 

У. Т.: А як бути з тим, що у листопаді минулого року на документальній виставці про Голодомор в Україні, яку розгорнув у своєму приміщенні Центр, було вчинено погром?

 

– Це ж не може спинити цілеспрямовану роботу колективу або порушити її системний характер. Ми йдемо своєю дорогою, і це найкраща відповідь провокаторам. А російська наукова та культурна еліта з нами плідно співпрацює. До речі, Культурний центр України нагороджено пам’ятною медаллю Російської академії наук «За видатний внесок у розвиток культури». І давайте поглянемо на цю проблему ширше: ми пропагуємо гнане й цьковане впродовж століть українське Слово не тільки літературними заходами, а буквально кожним днем своєї роботи, кожним кроком. У цьому бачимо історичне надзавдання Культурного центру в російському середовищі. У нас працює магазин української книги, а в останні роки ми видали в Москві українською мовою десяток книг.

 

У. Т.: Маєте багато розвідок щодо українців у Росії. Яка найнесподіваніша?

 

– Вже майже 20 років живу в Москві, але ніколи не думав, що напишу «Арбат очима українця». Цією книгою ми започаткували серію видань «Україна на Старому Арбаті» про багатовікову українську присутність на найвідомішій російській вулиці та в усьому арбатському світі. Щодо несподіванок, так вони за рогом кожного арбатського провулку, тільки встигай дослідити! Думаю, що з часом Росія муситиме змиритися з тим, що її історію, її культуру творили і багато українців. Не тільки змиритися, а і віддати їм шану, назвати імена. Оце, мабуть, і буде для мене найкращою несподіванкою.

	БІОГРАФІЧНА НОТА Володимир Мельниченко Народився у 1946 році в селі Медвин на Богуславщині. Доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії. З 2001 року – генеральний директор Культурного центру України в Москві. Автор понад 40 книг, зокрема: «Україна на Арбаті, 9» (2003); «Прапор України на Арбаті» (2004); «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55» (2005); «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006); «Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві»» (2007); «На славу нашої преславної України». Тарас Шевченко і Осип Бодянський» (2008).