Інша праця

Навряд чи хтось із українців відмовиться від зарплати на рівні провідних країн Заходу. Та поки що наша продуктивність праці менша за європейську у 5-10 разів. Найпростіший шлях – піти в трудові емігранти, складніший – працювати вдома не гірше, ніж у Європі. Проте це «не гірше» зовсім не означає, що треба частіше махати кайлом.

 

У маленькому Люксембурзі найвищі у світі продуктивність праці та валовий дохід на душу населення. Крихітна країна експортує сталь, хімічну продукцію, машини та обладнання. Майже всю сировину для виробництва цих товарів доводиться імпортувати. Однак головний продукт Люксембургу – банківські та фінансові послуги. У сфері послуг працює 60% зайнятого населення. Німеччина – економічний лідер Європи, продуктивність праці там у рази вища, ніж в Україні. Кілька креативних дизайнерів маленького підприємства без великих витрат на виробництво, а лише за допомогою комп'ютерної графічної програми, можуть створити продукт, який коштуватиме мільйони. Наприклад, розробити дизайн нового Mercedes'a. Китай після невдалих спроб плавити чавун у кожному дворі змінив тактику: уряд цілеспрямовано залучав іноземні й власні інвестиції в ті галузі, які виробляли продукцію з великою часткою доданої вартості |див. словничок|. Почавши з копіювання товарів широкого вжитку відомих японських та світових брендів, Китай нині завалив світ своїми виробами різного ґатунку. Так, можна закинути, що успіх Китаю базується на використанні дешевої робочої сили. Але сусідня Південна Корея пройшла цей самий шлях – і сьогодні в ній зарплати не менші, ніж у Європі, а товари дешевші. А тепер подивимося на Україну. На полицях крамниць наші товари займають досить скромне місце порівняно з європейськими, китайськими чи південнокорейськими виробами. Зате в українському експорті домінують метали, хімічна та сільськогосподарська продукція, переважно на рівні сировини. З таким асортиментом досягти високих показників продуктивності праці, таких, як у Європі, просто неможливо. Власне, в цьому й полягає суть структурної перебудови економіки, про яку багато розмовляють теоретично, але мало що роблять на практиці.

 

 

Тиждень неодноразово писав про взаємозв’язок між величиною зарплат, інфляцією та продуктивністю праці (див. Тиждень №16/2008). Якщо зарплати зростають швидше, ніж продуктивність праці, це призводить і до зростання інфляції. Власне, про це й заявив Володимир Стельмах, голова НБУ, натякаючи уряду Юлії Тимошенко, що треба обмежити подальше збільшення зарплат та соціальних виплат. Поки що уряд ніяк не відреагував на вимоги НБУ. Можливо, корекція дій Кабміну стане відома після оприлюднення змін до державного бюджету, які мають затвердити Верховна Рада та президент. Але про деякі ідеї, що ширяться серед депутатів, більшість яких є одночасно власниками та роботодавцями, можна говорити вже зараз.

 

Одна з них стосується загального перегляду трудового законодавства, що розв’яже роботодавцям руки в маневруванні робочою силою (див. Тиждень №25/2008). Пропонують збільшити робочий день до 10-ти годин, замість теперішніх 8-ми, та перейти на погодинну оплату праці. Втім, в останньому випадку продуктивність праці в перерахунку на відпрацьований час навряд чи зросте, швидше навпаки. До того ж, за деякими дослідженнями, німці працюють найменше в Європі, а погодинна продуктивність праці в них чи не найвища.

 

Інший підхід пропонує Петро Порошенко, голова ради НБУ. Він вважає, що потрібна суспільна згода, аби обмежити зростання зарплат рівнем продуктивності праці та індексувати раз на квартал прожитковий мінімум відповідно до збільшення інфляції.

 

Проте із реалізацією такої програми – навіть якщо не брати до уваги вкрай негативну реакцію на подібні заходи з боку населення, що неминуче завдасть удару по політичному іміджу уряду, – можливі суттєві проблеми. По-перше, нинішній показник прожиткового мінімуму в 649 грн на місяць може викликати хіба що роздратування. По-друге, підвищення зарплат у комерційному секторі зумовлене не тільки діями урядів, а, передусім, ринковими факторами – зростанням попиту на кваліфіковану робочу силу. І хоча власники залюбки скоротили б витрати на оплату праці, сьогодні вони не можуть собі дозволити радикальних кроків у цьому напрямі, бо ризикують залишитися без працівників.

 

Як вважає Михайло Папієв, екс-міністр праці та соціальної політики, а зараз – член Комітету з питань соціальної політики та праці Верховної Ради України, вітчизняні зарплати й досі залишаються значно недооціненими. Тому кілька наступних років вони зростатимуть швидше, ніж продуктивність праці. А цього, запропоновані Порошенком заходи, якраз і не враховують.

 

 
ФОТО: Анатолій Бєлов

 

 

Очевидно, аби стримувати інфляцію, потрібно вживати радикальні заходи щодо зростання продуктивності праці в національному масштабі. Однак із часу розвалу СРСР офіційні показники продуктивності праці в Україні не розраховують. Не затверджена навіть методика проведення таких розрахунків.

За радянських часів для рядових будівельників спеціалізованого управління №104 тресту «Дніпростальконструкція» (та, зокрема, для автора цієї статті) таємниця визначення продуктивності праці виглядала так: на майданчик приходила тітонька з відділу нормування праці й увесь тиждень фіксувала, скільки й чого збудувала бригада. За тодішніми нормами, один працівник мав змонтуватиза день 500 кг метало-конструкцій. Зібрані статистичні дані надсилали до планово-економічного відділу.

 

Там, де переважала ручна робота, зростання продуктивності праці залежало лише від моторних рук. Аби не напружуватись у майбутньому, бригада весь тиждень удавала, що ретельно працює, при цьому норму намагалися не перевиконувати, аби її не підвищили. Як розповіла головний бухгалтер однієї з київських будівельних фірм, сьогодні ситуація ще кумедніша. Коли бухгалтерія готує кошторис робіт, вона справді враховує нормативи, розроблені відповідними державними органами. Однак термін виконання підрядних робіт та навантаження на працівників встановлюють інакше: на будівельний майданчик запрошують досвідченого бригадира, який, прикинувши «на око», каже, скільки часу потрібно на виконання певної роботи. Якщо бригада в цей час не вкладається, то на день-два наймають робітників на залізничному вокзалі.

 

За даними Держкомстату, складова зарплати у валовому внутрішньому продукті не перевищує 14%, тоді як у Європі та інших розвинутих країнах цей показник у 3-4 рази вищий. А це означає, що зараз в імпортних товарах доданої вартості значно більше, ніж у нас. І коли на світовому ринку ми обмінюємося з цими країнами товарами, то маємо віддавати більше своїх товарів із низькою частиною доданої вартості. Умовно кажучи, міняти чавун на ком п’ютери. На початку перебудови та в перші роки незалежності великі сподівання покладали на закордонних інвесторів, які, мовляв, прийдуть і модернізують нашу економіку. За офіційною статистикою, за останні сім років іноземні інвестиції в основний капітал не перевищували 3–5%. І вітчизняні, й продані іноземцям підприємства так і не налагодили масового випуску товарів широкого вжитку. Як наслідок, ринкові механізми зумовили стрімке зростання імпорту таких товарів. У національних масштабах це призводить до того, що нам потрібно все більше й більше виробляти на експорт металу, хімії чи вирощувати пшениці та соняшнику. Навіть якщо наша економіка зростатиме, але ми рухатимемося у цьому напрямі, то досить швидко досягнемо максимальних показників і знову опинимося у кризовій ситуації.

 

Вихід полягає в перепрофілюванні економіки на випуск товарів та послуг, у собівартості яких буде більша частка доданої вартості (яку ми бачимо у вигляді заробітної плати), ніж тепер.

 

Україна – величезний ринок збуту, але без потужностей для власного виробництва кінцевого продукту. І завдання уряду – створити сприятливі податкові та інші умови, щоб іноземним і українським інвесторам було вигідно випускати в Україні товари масового вжитку, а не скуповувати чорну металургію, нафтохімію чи порти.

 

У резерві залишається науково-технічна революція – термін ще з радянських часів, який означає перехід на ефективні та наукомісткі технології виробництва товарів. Розвиток вітчизняної науки нікому в світі не потрібен, окрім нас самих. Тож уряд повинен у рази збільшити фінансування наукових та освітніх закладів. Але при цьому організувати їх діяльність так, щоб ці кошти не пішли в кишені керівників установ. Власне, таку політику й можна буде назвати «український прорив».

 

Світовий досвід показує, що це завдання не таке складне, як здається на перший погляд. Кілька десятиріч тому Бразилія та Індія теж виглядали економічними аутсайдерами, а тепер вони перші претенденти на місце найвпливовіших країн світу. Україні, щоб досягти аналогічних результатів, треба пройти значно коротший шлях. Однак, як кажуть китайці, дорога в тисячу лі починається з одного кроку. Залишилося дочекатися уряду, який цей крок зробить.