Днями телеканал «Росія» в прямому ефірі транслював із Цхінвалі концерт симфонічної музики. Оркестр під керівництвом всесвітньо відомого диригента Валєрія Ґєрґієва грав Чайковського просто неба, серед руїн столиці Південної Осетії. Видовище було ефектне: трагічні акорди фіналу Шостої симфонії, запалені перед сценою свічки, закам’янілі обличчя літніх осетинських жінок, мужні обличчя молодих російських вояків… Тільки камери чомусь рухалися, немов журналісти в комендантську годину, не даючи змоги роздивитися місто, знищене вщент тбіліськими агресорами.
А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?
Готуючи минулий номер, фотослужба Тижня витратила два дні, щоби знайти фотографії на підтвердження грузинського варварства. Шукали у світових фотоагенціях, у власкорів великих видань, у незалежних фрілансерів. Усе, що знайшли – 2 у два знімки, обидва поставлено у шпальту минулого числа ТИЖНЯ. На них – крупні плани постраждалих і жодних руїн. За два тижні в Інтернеті з’явилися фотографії з театру воєнних дій: будинки з вибитими шибками, зі слідами пожеж... Війна не буває ані гарною, ані мальовничою, та документальних свідчень про те, що місто Цхінвалі було СТЕРТО З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ грузинськими «Градами», світ досі не має. Будь-який українець чи росіянин, який служив у збройних силах, має пам’ятати ефект від застосування 122-мм реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» – наступника знаменитих «Катюш»: один випущений боєкомплект залишає після себе 6 гектарів переораної землі. Де?
Представники міжнародної організації Human Rights Watch, які перебували безпосередньо на місці подій, стверджують, що в південній та центральній частинах Цхінвалі є серйозно пошкоджені будинки (в тому числі реактивними снарядами), інші ж квартали міста практично не постраждали. Є різниця? Звісно, для тих мирних осетинів, які знайшли свою смерть під руїнами чи позбулися житла, вона незначна, проте для оцінки події в цілому нею не варто нехтувати.
Те саме й із даними про жертви серед населення. Російські ЗМІ негайно оприлюднили цифру про щонайменше 1600 загиблих від рук грузинів. Експерт Human Rights Watch Анна Нестайт станом на 12 серпня могла документально підтвердити загибель 44 та поранення 300 мирних цхінвальців. Їй також належить спостереження, що зазвичай у подібних конфліктах співвідношення вбитих і поранених – приблизно 1:3. Це означає, що якби цифри російської пропаганди були правдиві, кількість поранених у шпиталях Цхінвалі та евакуйованих до Північної Осетії сягала б 5-6 тис. людей. Насправді ж чисельність зареєстрованих постраждалих менша на порядок. Звісно, стверджувати, що 40 чи 100 смертей – дрібниця, було би блюзнірством, але це краще, ніж 2 тис. До того ж, щось заважає вірити у те, що в Росії так уже журяться з приводу кожної втраченої християнської (чи мусульманської) душі. В будь-кому разі, досвід попередніх конфліктів на території РФ, зокрема, в Чечні, це не підтверджує. Чи так уже дбають у Москві про безпеку кожного новоспеченого громадянина своєї держави? Про це краще запитати робітниківнелегалів, які «понаїхали без реєстрації» до Білокамінної.
«СВОЇ МЕРЗОТНИКИ»
Треба все ж таки відверто запитати: чи було під час спроби захопити Південну Осетію з боку Грузії вжито надмірних заходів (зокрема, артилерійський обстріл жилих кварталів)? Так, і це б мало стати предметом неупередженого розслідування, але тепер в умовах російської окупації організувати його буде вкрай важко, а його результати в російській редакції піддаватимуться закономірному сумніву. Чи було дії Грузії спровоковано, і якщо так, то чим? Невизнана республіка Південна Осетія, створена під протекторатом Росії, стала своєрідними Каймановими островами чи то навіть Порт Роялом – осередком контрабанди (від «сірих телефонів» до радіоактивних речовин), наркотранзиту, виготовлення нелегальної горілки, та, за деякими даними, фальшивих доларів. Так само республіка перетворилася на «чорну діру», куди провалювалися мільярди з російського бюджету – адже de factо Росія вже давно поводилася з бунтівною автономією, як із власною територією: 90% її мешканців отримали російське громадянство, тут платили російські пенсії та зарплату бюджетникам із розрахунку на 80 тис. населення (за реальної кількості не більше 30 тис.). Усі спроби Тбілісі налагодити економічні контакти з автономією – платити власну пенсію у грузинських ларі, постачати безкоштовні добрива, прокласти залізничну гілку Тбілісі-Цхінвалі (до речі, на гроші Євросоюзу) наштовхувалися на спротив спецзагонів із небалакучих озброєних людей, які розмовляли російською.
Так само були приречені будь-які спроби офіційного Тбілісі бодай почати переговори про повернення автономії під грузинську юрисдикцію, і причина цього – не лише важка пам'ять про бешкети гарячих грузинських козаків із напівлегальних загонів «Мхедріоні» на початку 1990-х. 15 років по тому президент Південної Осетії Едуард Кокойти, колишній чемпіон Грузинської РСР з вільної боротьби, колишній секретар райкому комсомолу, будь-яких зустрічей на вищому рівні з грузинами уникав, а з уже призначених просто тікав. Натомість не припинялися обстріли грузинських сіл безпосередньо з кварталів Цхінвалі. Воно й не дивно, адже протягом останніх років Росія постійно ввозила на територію автономії зброю для місцевих формувань. Відомий російський публіцист Юлія Латиніна (
див. ТИЖДЕНЬ №33) порівнює звички південноосетинських бойовиків із відомою тактикою угруповання «Хезболла» в Лівані: використовувати житлові будинки як вогневі точки, притягуючи на себе вогонь у відповідь, після чого апелювати до арабської та світової громадськості. Паралель не така несподівана: адже економіка регіону впродовж останніх 20-ти років не розвивалася, відтак значна частина дорослих чоловіків втягнута чи в нелегальні бізнеси, чи до парамілітарних формувань, які часами збігаються організаційно та персонально.
ЖАНДАРМ ЄВРАЗІЇ
Можна скільки завгодно стверджувати, що Саакашвілі не мав піддатися на провокацію. Врешті-решт, грузинський президент не янгол, якщо на такій посаді взагалі вони трапляються. Проте неадекватність російської відповіді та її шедевральний пропагандистський супровід (чого варта лише чарівна формула «примус до миру») змушують зробити кілька висновків:
1. Будь-яке рішення етнічних і квазі-етнічних конфліктів на теренах колишнього СРСР не відбуватиметься без претензій Російської Федерації на її вирішальну участь.
2. Будь-які зародки таких конфліктів плекатимуться й стимулюватимуться на рівні офіційної московської політики.
3. Розділити в таких конфліктах бізнес-інтереси певних навколокремлівських структур, допущених до «дерибану» бюджетних коштів і розподілу прибутків від сірого бізнесу, та власне інтереси Росії як супердержави важко, якщо взагалі можливо.
4. Не варто недооцінювати суб’єктивну складову у відносинах Москви із Саакашвілі. Тривале зведення рахунків, починаючи зі сміховинної заборони на імпорт до Росії «отруйного'BB грузинського вина чи мінеральної води, – наочне свідчення звичайної людської мстивості. Причина її більша, ніж наявність на своєму кордоні наочної альтернативи розвитку – з інтеграцією в світову економіку й політику, подоланням корупції та модернізацією суспільства, – що є особистим викликом тим очільникам імперії, котрі кидають усі свої сили, навпаки, на відбудову вертикалі влади, вирощування кишенькового олігархічного бізнесу, придушення свободи преси та громадянських інституцій. It’s personal, – кажуть англомовні, коли хочуть підкреслити, що їхні дії мотивовані не посадовими обов’язками, не грошима й не корпоративними інтересами.
Персоналізована політика – непрогнозована політика. Це, власне, те, з чим найближчим часом знову доведеться зіткнутися всім сусідам Росії.
